Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Індіян очолював білолиций вождь Ганкаур. Поряд з ним ішов худорлявий юнак в коротеньких штанцях, в розірваній голубій сорочці. Це був Олесь. Жадібно цікаві очі його швидко роззиралися на всі боки.

Раптом Олесь прояснів на обличчі. Стишив крок. Притиснув до грудей кулаки.

— Тату! — вигукнув він здавленим голосом і чимдуж кинувся до професора Крутояра.

Ганкаур іде першим. Він краще за всіх знає дорогу, кожен виступ на ній, кожен камінець. Це він з своїми воїнами загнав у глибокі печери Комо людей тауліпанг, щоб тут віддати їх на поталу голодній смерті.

Ван-Саунгейнлер на ходу розповідає Крутоярові історію злочину. Тауліпанг були раніше могутніми й непокірними. Вони не схилялися перед можновладними білими володарями. Жили напівдиким, мисливським життям, обробляли свої нужденні поля. Вождь тауліпанг Нангеу вперто не хотів визнавати над собою всевладдя бездушних чиновників. Вперто й з особливим натхненням провадив він традиції прадідів: щороку в день доброго духа Кахуньї він запалював на вершині гори Комо вогонь свободи й непідлеглості. Хоч сам був темним і забобонним, однак дещо тямив в історії, пам’ятав, що саме на цих землях доживали свого життя останні нащадки інкських воїнів. Тож він поклав собі за мету стати месією свого народу, підняти людей на боротьбу і відвоювати для них бодай частку втрачених свобод. Звісно, такі настрої касіка стали відомі поліції. Чорний Себастьян почав відтісняти людей тауліпанг у сельву, позбавив їх земельних наділів, позбавив навіть права купівлі зброї і продовольства. Зрештою, щоб остаточно розправитися з бунтівливим племенем, поліція вирішила знищити його головні роди. Воїни Ганкаура…

Раптом попереду почулися крики. Там зчинилася сварка між пеонами й апіака.

Орнандо кидається вперед.

— Що сталося?

Пеони, вимахуючи зброєю, навперебій вигукують:

— Не пускать їх у священну печеру!

— Це вони опоганили її!

— Перевішати як собак!

Ганкаур, оточений своїми бійцями, стояв під високою скелею, готовий до бійки. Хижі очі апіака люто обпалювали повстанців.

— Мої воїни підуть в долину, — сказав твердо касік молодому креолові, коли той став розпитувати, в чому річ. — Ми прийшли з миром. Ми запалили вогонь на священній горі…

— Ніхто вас не зачепить, Ганкауре…

— Я не Ганкаур! — спалахнуло гнівом і гордістю обличчя білолицього вождя.

Його вигук розітнув тишу, як крик зраненого звіра, це був крик образи, крик погірдливості й величі. І всі відчули раптом, що касік мовби перемінився на обличчі, і вже не він стояв, і вже інше щось з’явилося в його рисах, в усіх його поставі. Збожеволів, чи що?.. Він — не Ганкаур!

Він не індіянин!..

— Всі тебе добре знають, можеш не відмовлятися, — гнівним голосом сказав Орнандо, відчуваючи на собі підозрілі погляди воїнів.

— Я — П’єтро, син доктора Коельо і брат сеньйори Ернестіни, — виголосив тоном заклинання білолиций індіянин, і в цю мить Орнандо здалося, що в його очах змигнули якісь далекі й рідні йому вогники.

“Невже?.. А злочини його! А кров на його руках!.. — думка Орнандо шалено нуртувала, намагаючись оборонитися проти гарячого натиску жалю й співчуття до цієї великої, втраченої людини. — Все одно він буде відповідати за все. Його минуле не можна ні викреслити, ні забути”.

Люди непокоїлися, серед партизанів пронісся загрозливий шепіт, очі їхні випромінювали гнів. Лісові лицарі вже готові були до розправи над вождем апіака. І тоді Орнандо, зібравши всю свою волю, промовив твердо й примирливо:

— Веди своїх людей, касік. Ми ще зустрінемося. Загін іде далі, розтягнувшись по тісній улоговині. Все вище й вище піднімається кам’яниста стежка. Кам’яні брили зависають над головами бійців.

І раптом попереду з’являється заплетений ліанами темний отвір.

Печера! По одному обережно входять бійці під важке склепіння.

Моторошно лунають кроки.

Орнандо йде першим, високо тримаючи над головою смолоскип. Вогкий морок ніби обгортає вогонь непроникним чорним ковпаком.

Ідуть довго, ідуть крізь пітьму, крізь холодний сон віків, і враз, наче хмара розітнулася над головою, стає світло й просторо.

Сумна картина постає перед очима людей. Важко повірити в те, що вони бачать. Скрізь під стінами, на землі, в западинах невиразно біліють людські кістяки, великі, маленькі, перемішані з землею, прикриті зотлілими шматками матерії.

— Більше трьохсот, — шепоче Орнандо.

— Вони прийшли сюди сім’ями, сподіваючись переждати тут натиск апіака, — пояснює голландець. — Але Ганкаур блокував печеру і зморив тауліпанг голодом.

Орнандо вище піднімає смолоскип. Жовтаве світло зливається із кволими променями сонця, що ллються згори.

— Ми ще згадаємо цю печеру, — промовляє молодий креол, немов складаючи клятву. — Ми ніколи не забудемо останньої стежки вільних людей сельви.

Того ж дня за наказом доктора Коельо Ганкаур був арештований.

— П’єтро, — тремтливим від хвилювання голосом сказав командир повстанців. — Ти був моїм сином і лишився ним. Ти привів до нас своїх воїнів, щоб допомогти нам в боротьбі за свободу. Я знаю все. Знаю, як ти піднявся на священну гору Комо і запалив там сигнальний вогонь. Але ти вчинив стільки злочинів, що їх не може простити людська совість. Хай суд республіки вирішить твою долю.

Біля намету горить багаття, з голубими жилками пригасаючих гіллячок по краях і веселими тріпотливими пелюстками вогню всередині. Високе небо мірно гойдається, спливає на землю зоряним пилом. Тихо нашіптує щось сельва. На далеких постах перегукуються вартові.

— Завтра в дорогу, — каже Крутояр. — Велика Ріо-Анчо давно заждалася нас.

— Я б охоче вирушив додому, — сонно бурмоче Бунч, розсовуючи паличкою буйне гілля.

— Але маршрут є маршрут, — посміхається до нього професор. — Найцікавіше ще попереду.

— Боже, боже!.. — Бунч вкладається боком на теплу землю. — Ще цього мало!

Олесь спить біля батька, поклавши йому на коліна