Читати книгу - "Пустоцвiт"

– Ти хочеш сказати, Степане Івановичу…

– Я не просто хочу сказати, Ваша Імператорська Величність – я з повною впевненістю стверджую, що поки вся наша увага буде прикута до земель яїцького козацтва, зовсім з іншого боку виникне справжня небезпека в особі дочки графа Олексія Розумовського й государині Єлизавети Петрівни! І хоч вона дитя морганатичного шлюбу, однак в її жилах тече кров Петра Великого… Отаку претендентку на престол із задоволенням сприймуть не тільки недруги Росії, але й, можливо, деякі наші нинішні союзники! А залишившись у переважній меншості, найбільш вірні не насміляться…

– Я зрозуміла твою думку, Степане Івановичу, дякую, – владним жестом государиня зупинила начальника Таємної експедиції. – Змушена визнати, що здогади твої доволі правдоподібні. Але в такому випадку чи вдалося тобі дізнатися якісь подробиці про цю… про цю…

Імператриця заклацала пальцями, намагаючись пригадати ім'я нахабної конкурентки.

– На мій найглибший жаль, Ваша Імператорська Величність, нічого нового про цю саму князівну Тараканову…

– От-от! Князівна Тараканова – так звуть цю особу?

– За наявними у нас відомостями, її звуть саме так. Однак, хоч як глибоко мені шкода, на цьому відомості про таємну спадкоємицю Петра Великого вичерпуються.

– Але ж те саме ти доповідав мені й минулого разу?!

– Цілком справедливо, государине.

– Але ж це було…

– Це було більше трьох років тому, Ваша Імператорська Величність.

– І за ці роки?..

– Що поробиш, граф Розумовський гранично обережний. Якби він побільше розповів цьому пихатому індикові Радзивіллу!..

– А чи існують інші способи вивідати бодай щось про цю саму князівну Тараканову?

– Іншим способом було допустити втечу з-під варти бунтівника Омельки Пугачова… – Шешковський глянув спідлоба на імператрицю й додав обережно: – І от бунтівник втік, тож навіть це нещастя незабаром обернеться на краще.

– Це чому?!

– Ми розраховуємо, що в такому випадку князівна Тараканова швидко виявить себе.

– І що ж?..

– Наш розрахунок поки що не виправдався, – гірко зітхнув начальник Таємної експедиції.

– Степане Івановичу, Степане Івановичу! Скільки ж нам іще очікувати накажеш?!

Шешковський тільки руками розвів.

– І це вся твоя відповідь?! – у тоні імператриці відчувалася перцева гіркота.

– Зрозуміло, ні!

Государиня глянула на начальника Таємної експедиції з потаємною надією.

– Що ж ти пропонуєш?

– Ви самі мені колись порадили вибити клин клином. Доки Розумовський вичікує, як стане діяти його прохідний пішак…

– Ти маєш на увазі бунтівника Омельку Пугачова?

– Його, його, Ваша Імператорська Величність! Отож, поки Розумовський вичікує, ми повинні вивести на шахівницю свій прохідний пішак.

– Ага, отже, ти не забув про ту давню вказівку?..

Імператриця самовдоволено посміхнулася.

– Я незмінно схиляюсь перед мудрою прозорливістю Вашої Імператорської Величності! Адже саме ви свого часу звернули мою увагу на так звану «султаншу», що розбурхала весь Париж.

І відступивши на крок, Шешковський відважив государині низький уклін. Напружене досі обличчя Катерини Олексіївни розгладилося: такий комплімент був приємний, годі й казати… Але окрім іншого, тепер імператриця заспокоїлася остаточно. Ще б пак, адже хоч і з подачі Теплова, але все-таки саме вона придумала настільки хитру комбінацію! Таємній же експедиції залишалося тільки втілити ідею в життя. А якщо так, то хвилюватися нема про що – рано або пізно вони виграють!

Хоча, звісно, краще б рано, ніж пізно…

У той самий час, коли відбувалися описані події, граф Розумовський складав листа до своєї високошляхетної племінниці:

«Дорога Августе, потерпи ще трохи – і ти опинишся на троні, що має належати тобі по праву народження, але все ще узурпований принцесою Анхальт-Цербстською.

Втім, чекати залишилося недовго, запевняю тебе! Скажу лише, що особисто я з не меншим нетерпінням очікую твого піднесення, щоб ти відновила гетьманське правління в Украйні й повернула те, що було даровано твоєю вельмишановною матінкою нашому роду у володіння. Тож муки нетерпіння нашого взаємні…»

На жаль, Кирило Григорович навіть не здогадувався, що заручившись монаршою підтримкою, Таємна експедиція вже щосили працює над здійсненням плану, здатного перебити всі його хитромудрі розрахунки…

Середземне море, 18 травня 1774 року.

– Каролю, я хочу чогось випити! Накажіть, щоб хтось із матросів негайно приніс мені хоча б півпляшки рому… – скомандувала принцеса.

– Хіба можна стільки пити? – гидливо відгукнувся Радзивілл.

– А краще цілу пляшку! Або дві, щоб не турбувати нас зайве… Ну, дуже ж хочеться! Нас же не потрібно буде турбувати ще хоч би наступні пару годин, чи не так, милий мій Каролю? – немовби не почувши фрази на її адресу, занудила вона.

О Господи, коли ж це нарешті скінчиться?! За що всемогутній Бог послав настільки жорстоке випробування йому – улюбленцеві фортуни Каролю Станіславу Радзивіллу, високошляхетному князеві Литовському, загальному обранцеві долі?! За що цей жах? Щоб високошляхетна принцеса пила, немов той бурлака?! Неймовірно!!!

Однак хоча подумки князь обурився, проте вголос вимовив доволі стримано:

– Накажи Фантині, хай вона принесе твою випивку.

– І справді, нехай потурбується! – охоче погодилася п'яна принцеса. Але замість того, щоб подзвонити в золочений дзвіночок, наступні хвилин десять вона запекло молотила кулачком у корабельну переборку. Однак служниця так і не відгукнулася: як з'ясувалося пізніше, Фантина сплуталася з матросами, тому переважно коротала час у їхньому кубрику, а не по сусідству зі своєю господинею…

«Вона зовсім не знає етикету!» – вкотре відзначив про себе Радзивілл.

Так і не дочекавшись служниці, принцеса невдоволено