Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Серед офіцерства поширювалися чутки про таємні переговори Скоропадського з Петлюрою, про зраду у тилу. Якісь переговори безумовно проходили у цілковитій таємниці. Коновалець таємно приїхав до Києва з пропозицією від Директорії до гетьмана закінчити військові змагання черговим компромісом, сформувати новий український уряд із соціалістів, призначити «соціалістичного» командуючого армією. Але Скоропадський твердить, що тоді він не захотів зустрічатись із бунтівним лідером… «Я не погодився і, може бути, дарма, і послав його (Коновальця. — В. С.) до Петра Яковича Дорошенка, але, видно, в них нічого не вийшло. Було великою помилкою з мого боку, що я його не прийняв».

У той же час Долгоруков не зміг підтягнути дисципліну у війську і «…позбутися всієї тої атмосфери, що він одержав від Келлера». Скоропадський згадував: «Усе російське йшло всупереч мені, всі ті діячі, які ще так недавно обговорювали зі мною всі справи і тіснились у приймальні, перекочували або до Петлюри, або до Долгорукова. У моєму штабі, за винятком мого найближчого почту, найближчих офіцерів і козаків охорони, вже відчувалося роздвоєння. Через кілька днів після появи Грамоти великоросійські кола вже ніякої України зовсім не визнавали».

В офіцерських колах — у дружинах Рубанова та Святополка-Мирського, що нібито воювали за режим гетьмана, формувалася небезпечна опозиція до Скоропадського. Михайло Булгаков так змалював настрої в офіцерських колах: «Я б вашого гетьмана… — кричав старший Турбін, — повісив би першим!» Одну з офіцерських змов, що розробляла план арешту Скоропадського, було розкрито його контррозвідкою.

Генерал Долгоруков був вимушений заарештувати представника Добровольчої армії в Києві генерала Петра Миколайовича Ломновського, до якого тягнулося павутиння змови. Долгоруков розраховував вислати Ломновського до Катеринодара, але і цей крок не був здійснений. «Праві кола» підняли галас, і до Долгорукова прибула делегація у складі графа Гейдена, князя Голіцина та генерала Шилінга, яка зажадала не тільки негайного звільнення Ломновського, але й вибачень Долгорукова за затримання Ломновського. Скоропадський бігав між двох вогнів, умовляючи конфліктуючі табори закінчити миром. Після тривалих умовлянь вибачення були принесені, а звільнений Ломновський видав наказ про повне підпорядкування російських офіцерських дружин командуванню Долгорукова.

Вороже налаштований до Скоропадського Київський національний центр був вимушений звернутися «до російських людей Києва» із закликом захистити місто від «банд» революціонерів. Під час повстання у Києві засідав Священний собор єпископів України, що теж підтримав гетьмана і вороже виступив проти Директорії урядовців, яку назвав «бандитами». Навіть Антоній (Храповицький) висловився за підтримку Скоропадського.

У той же час есерівські лідери вирішили підняти повстання у Києві для усунення «слабкого і непевного» гетьмана та встановлення «твердої, не залежної від німців влади», що здатна дати відсіч Петлюрі й встановити загальноросійську владу Установчих зборів. Деякі члени Київської міської Думи погодились очолити переворот. Одним з організаторів перевороту був Віктор Борисович Шкловський — у майбутньому відомий радянський літератор, що в 1918-му був членом таємної військової організації партії есерів. До Києва Шкловський приїхав після провалу антибільшовицького повстання у Москві. Він записався до армії гетьмана і служив у 4-му автопанцерному дивізіоні, де підбурював солдатів проти влади. Переворот планувалося провести в ніч з 13 на 14 грудня 1918 року, і Шкловський дістав завдання заколотників — вивести з ладу єдину боєздатну гетьманську частину — 4-й автопанцерний дивізіон (4 панцерники). Свою диверсію Шкловський змалював так: «Я зацукровував гетьманські машини» (засипав цукор до бензобаків панцерників, після чого вони втратили здатність рухатися).

Віктор Шкловський став головним прототипом Михайла Шполянського — антигероя «Білої гвардії» Булгакова. Шкловський, як і Шполянський, носив бакенбарди й читав свої вірші по богемних кав’ярнях Києва.

6 грудня 1918-го Директорія почала вимагати від німецького командування негайно вивести свої війська з території України. До цього часу (за тиждень кількість повстанців збільшилась учетверо) Петлюра сформував чотири дивізії: Січових стрільців, Чорноморську та дві Дніпровські дивізії повстанців отаманів Зеленого і Данченка. Ці дивізії було зведено в Облоговий корпус (30 тисяч багнетів і табель при 48 гарматах і 170 кулеметах), що розпочав підготовку до нового загального штурму Києва.

Потай Петлюра готував операцію роззброєння німецьких військ. Кількість повстанців перевищила чисельність німецьких полків, німці хотіли тільки одного — скоріше виїхати з України до Німеччини. Повстанці оточували німецькі казарми на Київщині, і німецькі гарнізони складали зброю без бою. Так було у Козятині, Вінниці, Христинівці, Умані…

Гетьман довідався, що начальник штабу німців полковник Неш виїхав на переговори з Директорією. 12 грудня 1918 року на станції Козятин німецький полковник підписав із Директорією таємний договір, за яким у військовому конфлікті Директорія — гетьман німецькі війська зобов’язалися бути нейтральними, німецькі загони мали стягатись із провінції у столицю, до своїх казарм. Німецькі солдати зобов’язалися вивісити білі прапори над казармами і не перешкоджати наступу повстанців на Київ.

Після звістки про «німецьку зраду» гетьман відчув, що ґрунт іде з-під його ніг: «Я розумів, що настав кінець і що нашими військами Київ не міг бути утриманий».

Справа ускладнювалася ще тим, що Долгоруков «страшно посварився» із впливовим представником німецького командування у Києві майором Ярошем, що ускладнило стосунки гетьманського режиму з німецьким командуванням в Україні. «Німці вже відкрито говорили, що це не авантюра купки людей, а що це загальне народне повстання. До речі, їхня солдатська рада все більше і більше лівішала та ставала у вороже до нас відношення… «Оберкоманда», де вже не було колишніх видатних людей, зовсім не розуміла обставин, а може бути, і не бажала їх розуміти заради цілей «вищої» політики», — писав Павло Петрович.

Французький консул Ено, що отаборився в Одесі і не мав бажання їхати до небезпечного Києва, «обіцяв незліченними полчищами Антанти наводнити Україну». Але до 2 грудня 1918 року в Одесу прибули тільки 800 сербських бійців і тисяча польських легіонерів, які виступали під командуванням Антанти. Операцію боротьби з місцевими «бандами» французьке командування сподівалося здійснити чужими руками — за допомогою грецьких, румунських, польських, сербських військових частин, місцевих білогвардійців… У французів були великі побоювання втягтись у тривалий кровопролитний конфлікт на сході Європи, що лякав їх реальністю численних