Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Діяльність і розвиток Греко-католицької церкви значною мірою зумовлювалися специфікою польсько-українських взаємин. Серед проблем, які мало вирішувати духовенство, була втрата вірних через перехід на римо-католицький обряд. Одним зі способів запобігти цьому стало запозичення латинських релігійних свят та духовних практик (з їх відповідним пристосуванням до східного обряду), які набували популярності серед її вірних: маївки, набожества до Найсвятішого Серця Ісуса, урочисте відзначення першого Причастя. Заохочувалося об’єднання вірних у релігійних товариствах, плекання в яких українських традицій розвивало почуття національної свідомості.

Невелику конфесійну громаду в Галичині творили вірмени католики. Львівська вірменська католицька архієпархія складалася всього з трьох деканатів. Від кінця XVIII ст. кількість вірних вірмен католиків, що мешкали у Львові, не перевищувала 300 осіб (на 1900 р. тут було 230 вірян). Архідієцезіяна той час була найважливішою вірменською релігійною інституцією в краї. Духовне життя віросповідної громади зосереджувалося навколо Львівського катедрального собору Успення Пресвятої Богородиці, до якого прилягав монастир і школа сестер Бернардинок — найстаріша жіноча школа Львова, заснована ще у XVIII ст. При катедрі діяла капітула. Богослужіння відбувалися старовірменською мовою (грабар), яку віруючі вже не завжди розуміли. Багато елементів богослужіння походило з латинського обряду.

Від кінця XVIII ст. вірменська громада постійно підпадала під відчутну полонізацію, тож на початку ХХ ст. більшість вірмен були сполонізовані. Через це Церква не відігравала в них такої національної ролі, як у греко- та римо-католиків. Під опікою вірменської католицької архідієцезії знаходився заснований у 1865 р. заклад для хлопців ім. Й. Торосевича (директором закладу завжди був священик) і банк «Mons Pius» (головою наглядової ради якого був вірменський митрополит). Майбутні священики здобували освіту з римо-католиками на теологічному факультеті Університету Франца Йосифа (Львів) або у Вірменському колегіумі в Римі.

З-поміж ієрархів, які очолювали архієпархію, найвідомішими були Якуб Августинович (1751–1783) і Самуель Стефанович (1832–1858), Григорій Симонович (1859–1875), Григорій Ромашкан (1881–1901) та Ісаак Ісакович (1882–1901). Останній вживав заходи для посилення латинського обряду через створення нових парафій, формування духовних лідерів та опіку над харитативними інституціями. У пастирських листах Ісаак Ісакович часто закликав вірних до суспільної злагоди між вірменським та польським населенням краю. Владика брав активну участь у літургійному відзначенні важливих для польського народу дат, через що польське населення Львова йому дуже симпатизувало і вшановувало. У свою чергу українська громадськість несхвально реагувала на пропольську позицію вірменського архієрея.

Зі смертю римо-католицького архієпископа Северина Моравського у польських впливових колах почали серйозно обговорювати питання скасування Львівської вірменської католицької архієпархії та приєднання її галицьких і буковинських громад до Римо-католицької церкви зі збереженням особливостей вірменського католицького обряду. Причиною цього називали постійне зменшення кількості вірмен католиків, що спричиняло скорочення фондів, необхідних для утримання кліру та архієпископа. Однак ці проекти залишилися нереалізованими. Після смерті Ісаака Ісаковича було призначено нового вірменського архієрея Юзефа Теодоровича (1901–1938), що мав у Львові славу надзвичайно талановитого проповідника, члена львівської вірменської капітули. Свого часу ще митрополит Ісакович характеризував його як пресвітера, для «священицьких чеснот, науки, освіти, душпастирського завзяття й сумління якого не маємо достатньо слів похвали…». У політиці управління Церквою він, як і його попередник, займав виразну пропольську позицію.

Часом практикувалися спільні релігійні відзначення вірних усіх трьох католицьких обрядів. Такими подіями були, наприклад, похорони чи інтронізація ієрархів. Зрідка проводилися триденні богослужіння, які по черзі відправляли римо-, греко- і вірменські католицькі священики. Такі відправи були популярними і об’єднували усіх львів’ян католиків.

Незначну групу населення Львова складали православні. У 1900 р. православна спільнота налічувала 481 особу, серед них — греки, румуни й українці. Православна спільнота Львова знаходилася у підпорядкуванні Буковинської єпархії Румунської православної церкви, звідки для неї призначався парох і дяк, надсилалася богослужебна література. До 1893 р. православні у Львові мали маленьку церковцю, відтак отримали дозвіл на будівництво великої мурованої церкви. Наріжний камінь під цей храм Св. Георгія був закладений у 1897 р., а з 1901 р. церква почала діяти.

З 1886 р. православним парохом у Львові був буковинець Емануїл-Євгеній Воробкевич. Православні львівського військового гарнізону мали окремого священика. Життя православної громади Львова регулювала церковна рада, що складалася з чотирьох осіб на чолі з парохом й переобиралася кожних три роки. Православні богослужіння відправлялися грецькою, румунською та церковнослов’янською мовами. При тім до грецької вдавалися тільки по великих церковних святах, а до німецької — у випадках численної присутності у храмі представників інших релігійних громад. При церкві Св. Георгія діяв хор, яким опікувався парох, існувала бібліотека, що налічувала понад 600 томів. Щороку навесні у православному храмі відбувалися поминальні богослужіння пам’яті Тараса Шевченка. На них сходилися українці—греко-католики (насамперед молодь), які через канонічні приписи не могли літургійно вшановувати пам’ять видатного поета у храмах свого обряду.

Доволі значну частину населення столиці Галичини складали протестанти. У 1900 р. їх громада об’єднувала 2833 особи. Лютерани Львова мали свою кірху Св. Урсули на вул. Зеленій. У 1890-х роках там служив пастор Ґраффель, а згодом — пастор Ґрафт. У місті діяла німецька лютеранська школа, в якій у 1900 р. навчалося 500 хлопчиків і дівчаток. У Галичині також поширювався баптизм, осередками якого стали Городоцький повіт, Коломия, Львів, Жовква, Перемишль, Добромиль та інші міста краю. Край замешкували також прихильники низки інших протестантських течій.

На середину ХІХ ст. 7, 9 % населення Східної Галичини складали євреї. Ця етнічна група була представлена у селах краю, однак особливо вона замешкувала міста і містечка. В зазначений період в окремих містах євреї складали більшість населення. Так, у 1842 р. в Тернополі вони становили 54 %, в Станиславові — 53,5 %, а в Белзі — 60 % населення. Після того, як в останньому оселився рабин Соломон Роках, місто перетворилося на один з центрів хасидизму й осідок рабинів-цадиків. У Белзі діяв великий релігійно-освітній центр з синагогою.