Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

штарий!». Це могло б виглядати як розіграш, як сценка з відомого анекдоту про зустріч однокашників: «А ти ж як? — А я три дні не їв! — Е, старий, це недобре, ти себе все-таки заставляй!», — тільки сценка, зляпана нарочито по-аматорському, грубо й ґротесково, як завжди виглядає реальність, коли починає наслідувати фольклор і всяку іншу літературу — проте було й одне «але», неув'язочка з текстом: Сашко Краснокутський зовсім не збирався мені плакатися, що він три дні не їв, — навпаки, він мовби увіч не помічав отого кричущого межи нами контрасту й белькотів так непритомно-веселенько, наче це він, а не я щойно вдув молодого божоле, і то десь пляшок зо три зразу… З його шекеряння я сяк-так допер, що бідака грав на біржі й догрався до того, що збувся хати, — історія, в принципі, стара як світ: пішов по шерсть, а вернувся стрижений, одначе найстрашніше було, що Сашко не втирав і не прикидався, коли лепетав про те недбалим, типу з-ким-не-буває, тоном, ба й підхихикував як над чимось незначним і потішним, — і тут-таки ентузіастично жвякав беззубим ротом про якісь свої «прекрашні першпективи», хоча єдиною його реальною перспективою могла бути хіба що богадільня: він і справді вже не бачив себе збоку. Видно, в якійсь точці спадаючої кривої свого життя він од жаху заплющив очі й відрубався, раз і назавжди відмовившись дивитися цей фільм далі, і навіть у дзеркалі вже, певно, бачив зовсім іншого себе — того, що колись носив повні кишені презервативів і грав Ілонку-Барбі (яка зрештою вийшла заміж за свого завкафедрою й виїхала з ним у Сорбонну)…

Я дав йому двадцять доларів під якимось благим приводом, хоч він і не просив, — і він зрадів, немов на хвилинку пробудившись. Я подумав, що тепер він учепиться в мене кліщем, канючитиме телефончик і так далі, але він хутенько розпрощався з виглядом людини, що поспішає на ділову зустріч, і затрюхикав через парк, — а коли я спускався машиною по Золотоворітській, то побачив, як він заходить у бар на розі, побачив напружений вираз його спини (саме так — вираз спини!), і до мене аж тоді дійшло, куди він так шпарко погріб: там стояли гральні автомати.

Це було так, ніби мені показали ймовірнісний варіант мого власного життя. Те, що могло б бути й зі мною, якби одного дня, видивляючи під ногами годящий бичок, я не побачив себе збоку й не вжахнувся: о чорт, то це, виходить, так легко?.. Отак-о, не встиг озирнутись — а ти вже на смітнику, і досвід виживання кількох поколінь — зеків, розкуркулених, переселенців, героїв дзядзьових розповідей про Карлаґ, усі їхні давнозабуті навички, «я замєтіл окурочєк с красной помадой і рванулса із строя к нему», — вони, виходить, уже тут, напоготові, вийняті з тебе, мов із морозилки?.. Я пам'ятаю навіть те місце, де мене вдарило: на бульварі Шевченка, неподалік од метро «Університет». Ніби виштовхало з летаргійного сну, і я ошаліло заозирався, впізнаючи місцевість. В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду… Весь із себе молодий-талановитий, переможець усіх олімпіад і любимчик Струтинського, — я йшов на дно, опускався без жодного спротиву, втягнений в інерційне дочахкування вже в дійсності спиненої машини: моя лабораторія конала, конала вся система наших дослідних інститутів, уся прикладна й фундаментальна фізика, хімія, астрономія, біологія, що перед тим півстоліття їли й пили за рахунок нагромадження дедалі досконаліших знарядь убивства, — тепер із усіх спадкоємців се-ре-се-ру вбивати дозволено було тільки росіянам, а наші шакали влаштували собі бенкет із недоїдків — і наввипередки сплавляли смертоносний брухт по всіх латино-афро-азіатських усюдах, скуповуючи один з-перед другого живих жирафів собі на дачу й забивши болт на всяку науку на десятки років наперед… Які сонячні батереї, ідіот! — я мало не застогнав тоді вголос серед вулиці, ясно, як на графіку, вгледівши дальшу траєкторію свого руху — все нижче й нижче, в глибоководну тьму, пускаючи бульбашки: в безвихідь, у розпродажі-пере-продажі чого трапиться під руку (два дзядзьові портсигари я на той час уже продав і проїв), — і все в мені збунтувалося, кожна клітинка заверещала: ні! — і весь мій, курва, унікальний мислительний апарат, доти прив'язаний до термоіонного ґенератора, гарячково застукав, долаючи інерцію, пхаючи мене в протилежному напрямку — нагору, чіпляючись за всі можливості, що їх я раніше не розглядав усерйоз: того ж вечора я подзвонив своїм портсигарникам.

Я не грюкав дверми, як Лялюська. Я, по ідеї, взагалі ні з чим різко не рвав, хитрозадий такий удався, — Ігор сказав би: як всі галичани (він із тих, хто наслухався свого часу «Братів Гадюкіних» і назавжди ввірував, що галичани — це така особлива порода людей). Формально я завжди можу повернутися, формально я ще й досі — аспірант кафедри напівпровідників. Учений вихідного дня, ага. Люди думають, що таке можливо. Що це, як робота офіс-менеджера: прийшов, увімкнув комп'ютера, попрацював скільки треба, закрив — і пішов собі, насвистуючи. Деякі клієнти, дізнавшись, що я науковець, та ще й «технар», дивляться з повагою: додатковий флер. Солідно, мля. В такі хвилини я почуваюся альфонсом, котрий убив жінку, а тепер підторговує її речами. Ніхто, крім мене, не знає, що я щось у собі похоронив — уже назавжди, уже все, з кінцями. Що я живу з трупом себе самого. Як і всі мої ровесники, в принципі, тільки декотрі набагато гірше. Більшість, якщо бути точним.

Сашко Краснокутський, який вискочив на мене з тьми і знов у неї провалився, був сприйнятий мною — отака я худобина! — як підбадьорливий сиґнал од провидіння. Як наочна ілюстрація, чого саме я тоді на бульварі Шевченка злякався — і що злякався правильно. Сашкова крива вела вниз, моя, по експоненті, — вгору: «е» в ступені «х». Так мені тоді здавалося. На якийсь час у мені від того був навіть ущух мій постійно сверблячий біль глухого невдоволення собою — я впізнавав його і в інших, особливо з того, як люди п'ють, як запивають угоду. Як