Читати книгу - "Час жити і час помирати"

За гостинним столом у Біндінга Гребер опиняється поруч з гестапівцями, які давно обернули смерть на своє ремесло. Зустрічає він тут і білявого молодчика із служби СД Альфонса Гайні, який у п’яній браваді вихваляється тими вишуканими способами катування, які він сам вигадав для радянських людей, що потрапили до його рук.

Гребер розуміє, що ці балачки Гайні — не шизофренічне базікання, а жорстока, жахлива правда. Він «…багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова І'айні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже зНав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове».

Пасивність, «негероїзм» Гребера і полягали в тому, що він не зважувався якось відреагувати на все почуте за столом. Незважаю чи на полум’я внутрішнього протесту, він жодним жестом не виказував свого хвилювання. Навіть наздогнавши Гайні того ж таки дня на безлюдній вулиці, він подолав у собі несподіваний імпульс убити цього винахідливого ката.

І все-таки Гребера мучить питання, що на нього, як він намагається сам собі довести, не можна знайти відповіді. Він замислюється над тим, чи причетний він, як особистість, до війни, нав’язаної Радянському Союзу. Навіть не сподіваючись почути відповідь, він приходить зі своїми сумнівами до Польмана, який у школі вчив його закону божого.

Колись Польман був для нього втіленням усього найчистішого, що було в минулому: добра, знань, любові до людей. Якщо Польман і. не зможе вернути цього минулого, то, можливо,'він підкаже йому шлях у майбутнє.

«Мені довелося дещо побачити… — сповідався Гребер, — і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія і люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі і вчинити ще більше злочинів!.. Але скажіть: де починається співучасть?., Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?»

Відповідь Польмана носить суто теологічний і тому абстрактний характер. Його міркування про те, що кожен повинен сам вирішувати за себе, що ніхто не знає, де починається і де кінчається провина, залишають у свідомості Гребера таку ж плутанину, з якою він прийшов по пораду до свого вчителя.

А втім, Гребера нітрохи не бентежить відповідь Польмана. Скоріше вона до певної міри навіть заспокоює Гребера. Коли не відповів Польман, виходить, цього не зможе зробити ніхто. Проте відповідь на це питання дасть саме життя, чи, точніше, смерть»— смерть Гребера.

І все-таки бесіда Гребера з Польманом багато в чому сприяла остаточному його прозрінню, бо він нарешті зрозумів неймовірну фальш фашистських «ідеалів». Віднині Гребер жодної миті не віритиме більше у фальшиві гасла фашистської пропаганди, в людиноненависницьку практику нацизму. Але він залишиться «неге-роєм», який не знає ні мети свого протесту, ні шляху до його, здійснення.

Гребер повертається на фронт, у свою частину, і тепер роман стрімко рухається до фіналу, фіналу, який не лише викликає гостру полеміку про значення всього твору в цілому, але й не без підстав дав привід деяким західним літературознавцям звинуватити Ремарка, в «свідомому відході» від історичної достовірності.

І справді, при поверховому ознайомленні з твором ці звинувачення здаються незаперечними. Мимоволі постає питання: навіщо, потрібна була авторові смерть Гребера?

Проте що більше ми заглиблюємось у символічний підтекст книги, то закономірнішим — естетично й ідеологічно — постає перед нами заключний епізод, який, по суті, є метафоричним ключем до: всього твору,

У розмові з одним зі своїх друзів Ремарк розповів, що в процесі роботи над книгою певний, вплив на нього справила недавно, перечитана ним «Анна Кареніна» Л. М. Толстого. Він пояснив, що, можливо, цілком, несвідомо, саме під враженням від цього роману, у нього виникли образи селян, котрі виступили в такому ракурсі, в якому старий селянин із скуйовдженою бородою постав у кошмарному сні Анни Кареніної напередодні трагічної катастрофи.

Після болісних сумнівів Гребер нарешті пізнав міру своєї при-: четності до злочинів гітлеризму, хоч і не знайшов у собі сил разом з радянськими партизанами повернути Зброю проти коричневого звіра. Але, усвідомивши свою особисту провину, він сам собі підписав вирок. Ні, його вбив не врятований ним російський селянин — він покарав себе сам. І не почуте ніким завмирає гірке слово гніву, якому судилося стати останнім у його короткому житті: «Вбивця! — сказав він, не знаючи, кого має на увазі. Він довго дивився на Штайнбреннера. І нічого не відчував».

Гребер загинув, як свого часу і центральний герой твору «На західному фронті без змін» Пауль Боймер. Та коли в першому романі смерть Боймера забарвлена в безпросвітно-песимістичні тони, то кінцівка книги «Час жити і час помирати» несе в собі хоча й стихійне, але оптимістичне начало. Гребер пішов із життя, спокутувавши смертю свою несвідому співучасть у злочинах нацизму, загинув через те, що в нього не вистачало моральних сил перейти на бік тих людей, які борються за мирне, майбутнє всього людства.

«Час жити і час помирати» — роман великого суспільного значення. Питання про очищення покоління від фашистської погані актуальне. Ще не перевелися гребери у країнах «вільного світу». Твір Е. М. Ремарка ще раз ставить перед ними проблему співучасті в злочинах, проблему провини і відповідальності. В цьому його ідеологічна і естетична вартість,

Захар ЛІБМАН

Примечания

1

Залізний хрест — орден у німецькій армії (тут i далі примітки перекладача).

2

Штука с — пікіруючий бомбардувальник.

3

Есесівська служба безпеки.