Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

— Коли й де (знову той капральський тон!) познайомились ви з Вечором?

— Я не знайомий з ним особисто. Один раз бачив, як він виступав на ярмарку на возі.

Зелений запалює, не пропонуючи Бронкові. Виглядає на інтелігента. Міг би подати себе й за викладача гімназії, і за інженера чи лікаря. То добре. Досі з поняттям «комуніст» у середнього нашівця в'язався образ безробітного люмпен-пролетаря або здекласованого інтелігента, який від нікуди діватися опинявся в таборі бунтівників. Особа Зеленого була наочним запереченням невірності цього погляду. Не без значення був для Бронка і той факт, що Зелений мав вищу освіту.

Був час, коли Філіпчук, бажаючи покласти на лопатки недосвідченого у полеміці юнака, вигукував, що комуни хочуть тільки ті, кому нічого втрачати, одне слово, голота. А голота не зможе створити комуністичної держави хоч би з тієї причини, що тут замало одного сліпого фанатизму. В тих ділах потрібний і складний адміністративний апарат, потрібні високоосвічені, знаючі люди, які керували б тим апаратом, репрезентували державу за кордоном… А де ж серед голоти знайдуться такі?

Юнак глибоко страждав від такої образи. Відчував усю демагогічність слів свого співрозмовника, але бракувало йому знань і полемічної вправності, щоб відбити атаки шефа.

Тим-то Зелений уже самим своїм існуванням бив, хоч і з запізненням, по Філіпчуку і йому подібних.

— Ви помилилися, Завадко. Тут не було Вечора, — вириває його з задуми голос Зеленого.

Обидва нещирі поміж собою. Обстановка для Бронка до того гнітюча, що мав би велику охоту вийти з кімнати. Розчарований.

— Скільки вам років, Завадко?

Бронко червоніє за свої двадцять чотири з чимсь.

— Як довго займаєтесь революційною діяльністю?

— Яка там у мене революційна діяльність…

— Як то? Ви ж член окружкому… очолюєте відділ праці з сільською молоддю. Це, по-вашому, не діяльність?

Затинаючись (а все ж таки хвилюємося, брате!), Бронко розповідає Зеленому про збройну готовність революційно настроєної молоді села Вишня. Не розповідає, а звітує ділово, без зайвих коментарів. Спостерігає нишком, як його слова поступово будять у Зеленім прихильне зацікавлення. Зникає непрониклива маска офіційності з його вузького інтелігентного обличчя. В Бронка теж підвищується настрій. Втрачає контроль над словом і сам починає захоплюватись своєю розповіддю. Бравує словом «гвер», наче жонглер кулею.

Інструктор ЦК, який спершу справді загорівся тим, що чув, ба й сам підстьобував Бронка заохотливими понуками: «Ну, ну, добре, добре», — згодом починає зримо остигати у своєму захопленні.

— Спокійніше, Завадко, про такі справи, спокійніше. Така наївна довірливість ще може бути дозволена сільським хлопчакам, але не тобі, революціонерові зі стажем.

(«А, ось для чого було поставлено питання про стаж партійної діяльності!»)

— Перш за все зброя — це гучне названня. Фактично та зброя майже не має практичного значення. Це, мабуть, останки амуніції ще з світової війни.

Бронко в ім'я правди мусить признати Зеленому деяку рацію: так, дійсно, у хлопців є ще австрійські гвери, але й не бракує новітнього озброєння.

— Зброю ви їм постаралися чи здобули самочинно?

— Самі придбали.

— З відома окружкому чи самовільно?

— Та так, — пробує посміхнутися Бронко, — аби не знала права, що робить ліва…

— А ви знаєте, що це антипартійний метод? Мовчите? Значить, знали? Ще щодо гвинтівок… На жаль, цими заржавілими, не придатними для практичного вжитку гверами прекрасно стріляє і попадає в ціль… провокатор. Оте нерозуміння конспірації, ота каригідна довіра до усякого, хто заговорить до тебе в рідній мові, то наша погуба, Завадко. Затям це собі! У цьому відношенні робітничий клас переріс їх на десять голів!

Бронко починає заступатись за своїх вихованців. Цим, річ ясна, вигороджує і себе. Він згодний з товаришем Зеленим, що сільська молодь ще не має достатньо виробленого відчуття конспірації, але з другого боку — хлопці не звіряються першому-ліпшому скраю.

Відчиняють свої серця навстіж тільки тим, що їх добре знають, а поодинокі випадки провокації можуть трапитися в будь-якій організації.

Таке узагальнення не робить позитивного враження на Зеленого.

— Ще ранувато вам, Завадко, робити такі висновки. Я хотів вас спитати, чи ви знаєте їх так добре всіх, як вони вас? Вам ніколи не приходило на думку, що ота наївна сільська довірливість може бути й маскувальним костюмом для провокатора? Чому ви думаєте, що провокатор мусить обов'язково краватку носити? Ви хіба не чували про випадки, коли провокатор виступав у ролі наївного сільського парубчака? Кого, ось для прикладу, можете ви конкретно, з чистою партійною совістю рекомендувати на відповідальне завдання?

Бронко з деякою надумою називає шість прізвищ, хоч фактично, глибоко по совісті, міг би головою ручитися лише за чотирьох. А може, лише за трьох.

— А скільки їх усіх в організації?

— Двадцять три… власне, двадцять два…

— От бачите. А в Радянський Союз ніхто не хотів з них? Ви нікому не приобіцяли переправу через кордон? Чого ж ви мовчите, Завадко? А втім, можете й не відповідати. Я зроблю це за вас: так, були такі, що просилися за Збруч для вишколення у військовій справі. Вгадав я?

Зелений закурює, цим разом простягуючи портсигар і Бронкові.

«Чи люлька миру?» — глузує з себе чи з нього в думці Бронко. Зелений знову переходить на батьківський тон:

— Зрозуміло, природно й закономірно, Завадко, що все молоде, прогресивне, революційно настроєне тягнеться туди, за Збруч. Та треба у всьому здоровим глуздом керуватися, молодий друже. По-перше, було б політичним ляпсусом обезглавлювати галицьку молодь, перекидаючи що краще серед неї, так би мовити, її мозок, за Збруч. По-друге, як на таку масову акцію подивилася б Польща — мирний сусід Радянського Союзу? Не можна, хлопці, так безпардонно нехтувати всякими міжнародними договорами і конвенціями. По-третє, є ще й такі серед вас, які не розуміють, що в даному випадку не йдеться про туристську поїздку, а про майбутні партійні кадри. Іншими словами, молодий товаришу, тут, крім сто разів провіреної політичної чесності, потрібна ще й голова на карку. Добровольців можна набрати скільки завгодно. А який сенс? Поминаючи вже те, що кожна така переправа — це подекуди риск життям.

— То такі хлопці, що й самого чорта не бояться.

— Будемо вірити. Але щось мені здається, що більшість з них, як сказав Гейне, має відвагу сотні левів і розум одного зайця.

Бронко раптом усвідомлює собі (ніби цю свідомість влив йому хтось крізь горло), що, незважаючи на однаковість їхніх політичних переконань, поміж ним і Зеленим лежить