Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

Чугенгет подав знак рукою, що він ще не скінчив.

— Я стара людина, і розум — джерело моїх слів. Добре бути дужим і мати владу. А ще краще зректися влади, коли це приведе до чогось доброго. За тих давніх часів я сидів по праву руку від тебе, о Тантлачу! Мій голос лунав на раді, і моєї поради слухали всі. Я був дужий і мав владу. Після Тантлача я був перша людина. Але прибув Чужинець, і я побачив, що він спритний, мудрий і великий. Він був мудріший і величніший, ніж я, і через те й користі від нього було більше, ніж від мене. Твої вуха завжди були відкриті для мене, Тантлачу, ти прислухався до моїх слів і дав Чужинцеві владу, місце й доньку свою Тум. Настали нові часи і новий лад. Добробут прийшов до нашого плем'я, і воно й далі так буде, коли Чужинець лишиться серед нас. О Тантлачу, старі ми з тобою, і ти, і я. І це клопіт голови, а не серця. Прислухайся до моїх слів, Тантлачу! Прислухайся до моїх слів! Нехай Чужинець лишиться!

Запала довга мовчанка. Старий ватаг розмірковував і зважував усе, сидячи, неначе якийсь бог; Чугенгет, здавалося, увесь поринув у далеке минуле; Кін жадливо дивився на молоду жінку, а вона не помічала його і не спускала ока з батькового обличчя. Відхиливши шкуру коло входу, знову з'явився собака і, набравшись сміливості, уповз у вігвам. Він з цікавістю обнюхував звислу руку Тум, визивно нащулив вуха до Чугенгета і сів на задні лапи перед Тантлачем. Спис із гуркотом покотився на підлогу, собака, перелякано заскавучавши, скочив убік, клацнув зубами й другим стрибком виметнувся з вігваму.

Тантлач помалу переводив пильні очі з одного обличчя на інше, довго вдивлявся в кожне. Тоді суворо і владно підвів голову і проголосив свій рішенець холодним рівним тоном:

— Чужинець лишається. Зібрати мисливців. Послати гінця в сусіднє селище, щоб прийшли всі вояки. Прибульця я не хочу бачити. Ти, Чугенгете, перемовиш із ним. Скажи йому, хай іде геть зараз же, коли хоче йти мирно. А якщо дійде до бою — вбивайте, вбивайте всіх до одного. Але мій наказ усім: ніякої шкоди нашому Чужинцеві, чоловікові моєї дочки. Я сказав.

Чугенгет підвівся і, похитуючись, вийшов геть. За ним вийшла Тум. Коли Кін нахилився, щоб і собі вийти, голос Тантлачів спинив його:

— Кіне, ти чув мої слова, і це добре. Чужинець лишається. Ніякого лиха не повинно з ним трапитись…

Ескімоси, яких Ферфакс навчив воєнної науки, не кидалися вперед з дикими вигуками. Навпаки, вони виявили велику стриманість і самовладу і помалу, мовчки пересувалися від одного захистку до іншого. Індіяни й канадці залягли на березі річки. Вузький відкритий простір перед ними давав їм деяку перевагу. Вони не бачили нічого і тільки вухом ловили непевні звуки, але почували, що ліс вирує життям, і вгадували наближення невидимого ворога.

— От прокляття! — пробурчав Ферфакс— Вони ще й не нюхали пороху, а я навчив їх користуватися ним!

Евері Ван-Брант засміявся, вибив люльку і дбайливо заховав її разом з кисетом, потім вийняв ножа з піхов, що висіли у нього при боці.

— А ось почекайте, ми відкинемо передні лави й зіб'ємо їм трохи пиху.

— Але вони підуть розстрільнею, якщо не забули моєї науки.

— Нічого… Ми покропимо їх з гвинтівок. Усе буде гаразд… За першу кров зайва порція тютюну, Луне!

Лун, один з індіян, націлився у виставлене плече, влучна куля вдарила і показала власникові його, що він викритий.

— Аби тільки викликати їх на відкритий напад, — бурмотів Ферфакс, — аби тільки на відкритий напад.

Із-за далекого дерева вигулькнула голова. Ван-Брант одним пострілом повалив ескімоса на землю. Той упав у передсмертних корчах. Майкл поклав третього. Ферфакс і інші також стріляли в кожного ворога, що тільки витикався, і в кущі, тільки де ворухнеться. П'ятеро ескімосів, що перебігали невеличку галявину, так і не перебігли її, а ліворуч, де захист був ненадійний, їх убили більше десятка. Але вони з похмурим спокоєм поставилися до своїх втрат і обережно й розважливо просувалися далі вперед, не поспішаючи і не затримуючись.

Минуло хвилин з десять. Вони підійшли вже зовсім близько, коли раптом наступ припинився. Настала зловісна, загрозлива тиша. Враз налетів легенький вранішній вітерець. Ліс і хащі зашелестіли, переливаючись зеленими й золотими тінями. Бліде ранкове сонце кинуло на землю довгі ясні смуги, поруч із ними простяглися такі самі довгі тіні. Один поранений підвів голову і насилу поповз через низину. Майкл націлився в нього, але не вистрелив. Свист пронісся невидимою лінією з лівого боку на правий, і хмара стріл звилася в повітря.

— Готуйсь! — скомандував Ван-Брант з металевою ноткою в голосі. — Вогонь!..

Ліс заворушився. Ворог одночасно з усіх боків перейшов у наступ. У відповідь на його дике виття рушниці грізно й люто гаркнули. Смерть настигала ескімосів на бігу, вони падали, але здіймалася нова невтримна ревуча хвиля їхніх братів і перекочувалась далі. У передніх лавах, разом з тими, що наступали, бігла Тум, Вона була простоволоса, розмахувала руками і мчала між дерев, перескакуючи через корчі. Ферфакс не пізнав її, націлився і мало вже не потис на гачка.

— Жінка! Не стріляйте! — скрикнув нараз він. — Дивіться, вона без зброї!

Ні індіяни, ні Майкл, ні його товариш-канадець не почули Ферфакса. Не розібрав його слів і Ван-Брант, усе випускаючи кулю за кулею. Тум, не зачеплена пострілами, бігла тепер за високим, одягненим у шкури мисливцем. Ферфакс поклав двох, що бігли обабіч неї, і націлився в мисливця. Але той, мабуть, упізнав його, звернув убік і простромив списом Майкла. Тум обхопила свого чоловіка рукою за шию і, напівобернувшись, криком і рухами розділила тих, що нападали. З обох боків промчали десятки людей. Здригаючись із жаху, глибоко схвильований, Ферфакс хвилину, неначе в якомусь дикому екстазі, дивився на неї, на її бронзову красу. Дивні, безсмертні привиди поставали йому перед очима. У мозкові промайнули уривки давніх філософських теорій і нової етики, їх заступили інші образи, напрочуд яскраві й зовсім невідповідні одні одним — сцени полювання, чорний, похмурий ліс, безмежна снігова пустеля, — потім веселі вогні бальної зали, миготіли довгі галереї і аудиторії, виблискували ряди пробірок і тяглися полиці з книжками, стукотіли машини, ревла вулиця, згадувались рядки забутих пісень, обличчя коханих жінок і давніх товаришів, самітний струмок на дні