Читати книгу - "Щоденник моєї секретарки"

Зачиняю офіс. Забута процедура — зазвичай це робили секретарки. Або Сапула.

Сапула. Чорт, як же тебе витягти, га? Сорок з гаком мільйонів людей одночасно з’їхали з глузду, і в цій божевільні мені треба врятувати Катьку. Як у комп’ютерній грі.

На вулиці вже темно — все-таки кінець листопада. Зима, якщо не календарна, то метеорологічна, а у мене пальто фраєрське, бізнесменське — таке, щоб від офісу дійти до машини. Значить, треба рухатися швидше.

Холод примушує організм мобілізуватися і хміль, який пробрався-таки у жили, ховається десь далеко у мозочку. Тільки тепер я розумію, що за весь день телефон не видав жодного дзвоника. Це дивно, навіть якщо врахувати, що сьогодні — неділя. Видобуваю трубку з кишені, перевіряю — ні, все працює, і гроші на рахунку є.

Після годин, проведених біля телевізора, очікуєш бо’зна-чого. Мало не стрілянини. Але на вулицях на диво порожньо й тихо. Тихіше і порожніше, ніж зазвичай. І це ще більше тривожить.

Я йду без мети і без сенсу — просто тому, що ноги несуть. В голові стрибають думки й уривки побаченого на екрані. Що ж це робиться, га? Мене не полишає відчуття нереальності — усього цього просто не може бути. Цього не було навіть у 91-му, навіть під час ГКЧП. Які, в біса, снайпери? Які бронетранспортери? Отямтеся! Це — Україна, а не Москва!

Холод пробирає, я прискорюю кроки. Може, зайти кудись на п’ятдесят грамів чи просто повечеряти? Але чомусь не тягне. Рідкісні перехожі — мої рідні брати, вони теж прямують невідомо куди і навіщо, самотні, скулившись у своїх куртках. Ми обходимо одне одного стороною, немов побоюючись сюрпризів.

Думки періодично відлітають кудись, залишаючи тіло на волю рефлексів. Машини проносяться вулицями, як привиди. «Ющенко заявляє, що владі не вдасться сфальсифікувати три мільйони голосів». Господи, звідки це? Озираюся навкруги — чи не чутно радіо або телевізора з відкритого вікна. Але хто буде відкривати вікна у листопаді? Мабуть, це фокуси підсвідомості. А щодо Ющенка — він узагалі аматор заявляти.

Я вже досить довго йду в нікуди. Київ — велике місто, якщо враховувати Троєщину, Позняки чи Виноградар. Але навіть у великому місті, якщо йти годину без перерви, кудись-таки прийдеш.

От і я прийшов. Прийшов додому.

Підвівши очі, якоїсь миті я зрозумів, що стою перед власним будинком. І навіть перед під’їздом, у якому розташована моя квартира. Точніше, колишня моя квартира з колишньою дружиною у ній.

Деякий час дивлюся на вікна, у яких горить світло. Голова одразу очищується від думок і стає порожньою до дзвону. Якщо гойднутися вперед-назад, точно задзвенить і злякає усіх за вікнами. Мабуть, подумають, що почалася революція. Чи війна — а що іще, коли б’ють у всі дзвони?

— Доброго вечора! — чую раптом і отямлююсь.

Назустріч іде сусідка з першого поверху, приємна така бабуся. Вона дивиться на мене, немовби хоче почати розмову. І я не витримую — обертаюся на підборах і мовчки прямую в пітьму. Я не буду полохати сусідів дзвоном у своїй голові.

У сусідньому дворі — школа. Там горить світло й кучкуються люди. Чутно гамір голосів. «Виборча дільниця» — раптом прокидається мій внутрішній голос. «Без тебе бачу», — відрізаю і прямую далі, не звертаючи. Наближаюся до світла, на тлі якого постаті здаються нереальними, вирізаними з паперу. Тільки дим від цигарок руйнує цю ілюзію.

Коли підходжу ближче, починаю розбирати окремі фрази.

— А якщо хтось під’їде?

— Та при людях не полізуть. Їм люди — найстрашніше.

— Ну да, а в Донецьку?

— Так ти не рівняй! То — Донецьк, а то — Київ.

Підходжу і несподівано сам для себе кажу:

— Добрий вечір.

Розмова уривається. Хтось відповідає. Стає видно, що основна бойова сила тут — жінки. Тільки один чоловік, той, що вважає Донецьк і Київ непорівняними.

Піднімаюсь сходами — і з полегшенням відчуваю тепло приміщення. Виявляється, я добряче замерз. Треба розстібнути пальто, щоб у приміщенні швидше зігрітися.

Коридором доходжу до актової зали — тут вже не заблукаєш. Попід стіночкою рядком стоять столи, за якими вмостилися члени виборчої комісії. Збоку — стільці для спостерігачів. Двоє сидять ближче до прозорих урн. Кабінки для голосування завішано жовто-синім. Усе це мій погляд фіксує самостійно, не вдаючись до послуг голови, бо там і досі порожньо, як у старому дзвоні.

— Яка у вас вулиця? — запитує жіночка, рукою вказуючи на таблички над столами. Я вибираю свою і прямую до дівчат, що дивляться назустріч. Їх двоє, приблизно одного віку. Цікаво, яка з них за Ющенка, а яка за Януковича? Не вгадаєш. І раптом одна посміхається. «За Ющенка» — виринає в голові перша думка.

— Ваш паспорт, — суворо велить друга, та, що не посміхнулася.

«Вгадав», — раптом погоджується зі мною внутрішній голос. А рука тим часом лізе до кишені по документи.

Поки дівчата ретельно, немов прикордонниці, порівнюють дані мого паспорта зі своїми записами, я раптом ловлю себе на думці, що не збирався голосувати. Ні, якісь там сумніви були — за того чи за іншого, але отак, щоб прийняти рішення і піти на дільницю, — такого не пам’ятаю. Як же я тут опинився?

— Розпишіться, — пропонує мені усміхнена, яка за Ющенка, і я раптом бачу, що усмішка у неї не звичайна. Не та, що нею обдаровує гарна дівчина добре вдягнутого привабливого чоловіка. Ні — це швидше пошук опори, запит «свій-чужий», як до літака над аеродромом. В ній стільки сумніву і навіть остраху, що я не витримую і посміхаюся у відповідь. Просто, щоб підтримати людину, якій зараз дуже нелегко.

«А тобі легко?» — уточнює внутрішній голос.

Оце вже удар під дих. Я втрачаю орієнтацію, як боксер після нокдауну. Отямлююсь, тримаючи в руках паспорт і сірий папірець з двома прізвищами на ньому.

— Проходьте до кабінки, — запрошує розпорядниця.

Я слухняно заходжу за жовто-синю завісу і опиняюся сам на сам із своїм внутрішнім голосом.

«Ну?» — запитує він єхидно.

Я дивлюся на ручку, що лежить переді мною. Може, в ній теж зникаюче чорнило? Може, не має значення, в яку клітинку поставити галочку?

Один голос із двадцяти мільйонів — врешті-решт яка різниця? А якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку? Ні. Тільки якщо я стану депутатом, можна буде витягнути Катьку. Донецькі жартувати не люблять. Вже скільки разів бачили. А депутат, тим більше провладний — це сяка-така цінність. Принаймні більша, ніж колишній бізнесмен.

Ех, Катько, що ж ти