Читати книгу - "Володимир"

Це здивувало воєвод і бояр — воєвода Рубач, як це всі достеменно знали, був лютим ворогом Візантії, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привіз до Києва його меч і щит, та й старий він був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру.

Але він не змінив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Візантію. Що керувало князем Володимиром, ніхто не відав: раз і другий увечері Рубач приходив у княжі тереми, до пізньої ночі сидів у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий…

У кінці місяця січня дружина, що мала вирушати до Візантії, зібралася біля Перевесищанських воріт. Перед нею був дуже далекий і важкий шлях, у чужу землю їхали кращі вої Русі, тут залишались їхні жони, діти.

Вої рушили, затупотіли коні, зарипіли на свіжому сніжку полозки саней — довго, довго доведеться їм їхати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землі тиверців і угличів, усю Болгарію.

Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узліссі, де починалось поле, серед якого рівною стрічкою тягнувся шлях на південь.

Многі й важкі думи хвилювали душу князя Володимира. У одвічній борні з Візантією він, як і давні князі, блюдя Русь, по-новому стверджував любов і дружбу, посилав людей… Що ж готує їм доля?

2

Полки воєводи Рубача швидко подолали відстань між Києвом і землею угличів, біля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарії путь їм перетинали гірські ріки, незабаром побачили стіни Константинополя.

Але, крім стін, вої так і не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги[128], що веліли одразу ж сідати на хеландії, які стояли над берегом Золотого Рогу.

Поспішали вони немарно — Вард Фока стояв на малоазійському березі напроти Константинополя, з ним ішла величезна сила — легіони, що служили раніше Варду Скліру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армія вірмен — кінне й піше військо.

Вард Фока розбив його на дві частини, одну з них, якою командували його брат Никифор і патрикій Калокір Дельфін, поставив в Хрисополі[129], сам, спираючись на легіони, які очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абідоса[130].

Мав Фока й морські сили — чимало кораблів прийшло до нього із Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили імператору Василеві, втекли з Золотого Рогу й приєднались до нього ще кілька кораблів, — усі вони стояли в протоках між Мармуровим і Середземним морями, готові рушити звідти на Константинополь.

Пізнього вечора руські вої сіли на кораблі, нав’ючені були їхні коні, скоро рушили, обминули півострів, попрямували до протилежного берега Босфору.

Цієї ж ночі переправився на рівнину перед Абідосом і імператор Василь з своїми легіонами, інші легіони стали в долині перед Хрисополем, — так імператор Василь зібрав на скелястих берегах Малої Азії всі свої сили, зійшовся віч-на-віч з Вардом Фокою.

Уночі воєвода Рубач побачився з імператором Візантії Василем. Це була їхня перша й остання зустріч. Добратись до імператора було нелегко: стан його оточувало множество полків, біля шатра імператора стояли плече в плече етеріоти-безсмертні, в шатрі було чимало військових начальників.

Воєвода Рубач, старшина якого лишилась за станом і який стояв тепер один, привітав імператора, вклонився йому.

— Я чув про тебе, хоробрий воєводо, — почав Василь, — і хотів би більше поговорити… Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподівано з’явився тут, хочу й мушу з допомогою Бога швидше його покарати.

Воєвода єдиним своїм оком пильно дивився на імператора, бліде, виснажене обличчя якого, сухі стиснуті уста, довга гостра борідка, темний одяг нагадували священика чи ченця.

— Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, — продовжив Василь, — ми почнемо її самі, своїми силами, тут — пішо й кінно, в морі — на кораблях… Ти ж, воєводо, сховаєшся в лісі за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш моє гасло… Полководці зараз покажуть тобі, де ставити твої тисячі, вони ж визначають, куди і як націлити твій удар. Ти зрозумів, воєводо?

Воєвода Рубач багато хотів сказати імператору ромеїв — як важко було його полкам добитись сюди, до берегів Малої Азії, які надії покладають нині на Візантію князь Володимир і руські люди…

— Я хотів говорити з тобою, василевсе, від імені руського князя про ряд, мир, дружбу, — каже воєвода.

Але імператорові, видно, не до розмов — ніч гаряча, воєвода помітив, що у василевса навіть тремтять руки.

— Коли закінчиться битва, запрошую тебе, воєводо, до Константинополя, там у Великому палаці будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую твоїм воям.

Квітневий ранок. З узлісся за Абідосом видно голубі води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лоні, зелений півострів, на якому золотом блищали бані Софії, височіли стіни, дахи теремів, сади.

Скрізь було тихо — на землі, в морі; тільки зграя воронів з криком перетинала Босфор, ширяючи в повітрі, прямувала до рівнини за Абідосом, біля Хрисополя.

Ворони летіли немарно — там, біля Абідоса, вже стали легіони, що переправились сюди з Константинополя, й ті, що прийшли сюди з пустель Малої Азії, стан стояв проти стану й біля Хрисополя, дві темні армади кораблів притаїлись у берегах Мармурового моря: одна у горловині проток, ще одна — на виході з Золотого Рогу й у чорних тіснинах Босфору.

Бій почався, тільки сонце випливло із-за далекого Перу, він почався біля Абідоса, швидко перекинувся до Хрисополя, із Золотого Рогу й Босфору тоді ж випливли, як морські чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблі ромеїв.

Наступало військо імператора Василя, полководці його керувались старим і однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликі сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали підходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже більшими силами, і не тільки з чола, а з боків і з спини, вдарити на них, нищити й убивати.

Проте полководці імператора забували, що малоазійські війська ведуть такі ж, як і вони, ромейські полководці, що повтікали з Константинополя й тепер підтримали Варда Фоку; переслідуючи легіонерів Василя, вони не кидались урозтіч за ними, а йшли єдиною фалангою, плече в плече, не даючи змоги військам Василя бити їх з боків або ж зайти в спину, і самі не раз і