Читати книгу - "Тріумфальна арка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За годину телефон задзвонив знов. Равік відклав книжку, встав і підійшов до вікна. Спершись ліктями на підвіконня, він почав чекати. Легенький вітерець доносив до нього знизу запах лілей. Емігрант Візенгоф замінив ними відквітлі гвоздики. Коли ночі були теплі, в кімнаті пахло, наче в цвинтарній каплиці або в монастирському саду. Равік не знав, чи Візенгоф посадив лілеї на пам’ять про старого Гольдберга, чи тому, що в дерев’яних ящиках вони гарно росли. Телефон мовчав. Може, цієї ночі я засну, подумав Равік і знов ліг.
Джоан прийшла, коли він спав. Вона відразу ввімкнула верхнє світло й зупинилася в дверях. Равік розплющив очі.
— Ти сам? — спитала вона.
— Ні. Вимкни світло і йди собі.
На мить вона завагалася. Тоді перейшла кімнату й відчинила двері до ванної.
— Брехня, — сказала вона й усміхнулася.
— Іди під три чорти. Я стомився.
— Стомився? Від чого?
— Стомився, та й годі. На добраніч.
Вона підійшла ближче.
— Ти щойно повернувся. Я тобі дзвонила кожні десять хвилин.
Джоан стежила за виразом його обличчя. Він не сказав їй, що вона бреше. Встигла переодягтися, подумав він. Переспала зі своїм коханцем, відіслала його додому, а сама прийшла сюди, певна, що застукає мене з Кет Гегстрем і покаже, який я мерзенний розпусник: щоночі приводжу іншу жінку. Таких треба обминати десятою дорогою. Він мимоволі всміхнувся. Дивно, але його завжди захоплював кожний хитро задуманий підступ, навіть якщо він був спрямований проти нього самого.
— Чого ти смієшся? — сердито спитала Джоан.
— Сміюся, та й годі. Вимкни світло. Ти при світлі як опудало. І йди собі.
Джоан пропустила його слова повз вуха.
— Хто та повія, з якою я тебе сьогодні бачила?
Равік ледь підвівся на ліжку.
— Геть звідси, а то я шпурну тобі щось у голову!
— Он як… — Вона пильно глянула на нього. — Он як! Уже так далеко зайшло!
Равік схопив сигарету.
— Не виставляй себе на сміх. Сама живеш з іншим, а мені влаштовуєш сцени ревнощів. Іди до свого актора й дай мені спокій.
— Там зовсім інше, — сказала вона.
— Ну певне!
— Звичайно, там інше! — Джоан раптом вибухнула — Ти добре знаєш, що там інше! Я з тим нічого не можу вдіяти. Сама не рада. Не знаю, як воно на мене найшло…
— У таких випадках завжди не знають, як воно найшло.
Джоан не зводила з нього очей.
— А ти… ти завжди був такий упевнений! Такий упевнений, що здуріти можна! Як стіна, яку нічим не проб’єш!
Я ненавиділа твою перевагу! Ох, як, бувало, ненавиділа! Мені треба, щоб мною захоплювалися! Щоб хтось шаленів через мене! Щоб жити без мене не міг! А ти можеш! Завжди міг! Я тобі не потрібна. Ти холодний! Порожній! Ти не знаєш, що таке кохання! Ти ніколи не цінував мене! Я тоді збрехала тобі, коли сказала, що так вийшло, бо тебе два місяці не було. Однаково так вийшло б, якби ти й був тут! Не смійся! Я бачу різницю між тобою і ним, усе бачу, знаю, що той інший не дуже розумний і зовсім не такий, як ти, але задля мене він готовий на все. Для нього, крім мене, не існує нічого на світі, він тільки про мене й думає, тільки мене й хоче, тільки мене й знає, а це саме те, чого мені треба!
Джоан, важко дихаючи, стояла біля його ліжка. Равік дістав пляшку кальвадосу.
— То чого ж ти прийшла сюди? — спитав він.
Джоан відповіла не зразу.
— Ти сам знаєш, чого, — нарешті тихо мовила вона. — Навіщо питати?
Він налив чарку й подав їй.
— Я не хочу пити, — мовила вона. — Що то була за жінка?
— Моя пацієнтка. — Равікові не хотілося брехати. — Дуже хвора жінка.
— Неправда. Хоч би щось краще вигадав. Хворій жінці місце в лікарні, а не в нічному клубі.
Равік поставив чарку на столик. Правда часто здається неймовірною, подумав він.
— Це правда, — сказав він.
— Ти її кохаєш?
— Яке тобі діло?
— Ти її кохаєш?
— Справді, яке тобі до цього діло, Джоан?
— Мені до всього є діло! Поки ти нікого не кохаєш… — вона затнулася.
— Ти ж щойно назвала ту жінку повією. То про яке ж кохання може бути мова?
— Я тільки сказала так. Я зразу побачила, що вона не повія. Тому й сказала. Через повію я б не прийшла сюди. Ти кохаєш її?
— Вимкни світло і йди собі.
Джоан підступила ще ближче.
— Я так і знала. Бачила.
— Іди під три чорти, — сказав Равік. — Я стомлений. Іди під три чорти зі своєю дешевою шарадою, хоч вона здається тобі чимось небувалим. Один тобі потрібен для насолоди, для бурхливого кохання чи кар’єри, другому ти кажеш, що кохаєш його інакше, глибше, він для тебе — тиха гавань про всяк випадок, якщо тільки він погодиться бути ослом. Іди під три чорти. Надто в тебе багато всіляких різновидів кохання.
— Це неправда. Все не так, як ти кажеш. Зовсім інакше. Те, що ти набалакав, — неправда. Я хочу повернутися до тебе. І я повернуся до тебе.
Равік знов налив чарку.
— Може, ти й хочеш повернутися. Але тільки дуриш себе. Ти, на жаль, лише вроїла собі таку думку, щоб кинути того другого. А насправді ти ніколи не повернешся.
— Повернуся!
— Ні, не повернешся. А якби й повернулася, то лише на короткий час. Тоді з’явився б хтось інший, що нічого не хотів би, крім тебе, що жив би тільки тобою, і ти знов пішла б. Чудове майбутнє для мене.
— Ні, ні! Я залишуся з тобою.
Равік засміявся.
— Люба моя, — майже ніжно мовив він, — ти не залишишся зі мною. Не можна замкнути вітер. І воду не можна. Коли її замкнеш, вона засмердиться. А замкнений вітер стає застояним повітрям. Ти не створена для того, щоб лишатися з кимось одним.
— Ти також не створений для цього.
— Я?
Равік випив чарку. Вранці та жінка з золотавим волоссям, подумав він, потім Кет Гегстрем зі смертю в животі й тоненькою, ламкою шовковистою шкірою, а тепер ця, безоглядна, сповнена жадоби життя, ще невідома сама собі, а проте так поглинута собою, що чоловікові цього не збагнути, наївна і палка, по-своєму вірна й невірна, як і її мати-природа, переслідувачка й переслідувана, та, що хоче втримати й покидає…
— Я? — ще раз мовив Равік. — Що ти знаєш про мене? Що ти знаєш про людину, в життя
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тріумфальна арка», після закриття браузера.