Читати книгу - "Аку-аку"

Але хто ж був творцем казкового замка, що стоїть перед нами, і таких самих будов на інших вершинах? І для чого насправді вони служили? Ніхто цього не знає. Коли 1791 року капітан Ванкувер випадково натрапив на цей самітний островок, йому здалося, що на одній із вершин є люди, а вниз по схилах ішли укріплення і палісади. Ванкувер прийняв це все за штучно зроблену фортецю, але не піднявся вгору і не перевірив свою здогадку. Знаменитий тихоокеанський місіонер Елліс, який прибув на острів через кілька років, заявив, що Ванкувер помилився; те, що йому здалося фортецею в горах, насправді має природне походження. Після Елліса острів відвідав відомий мандрівник Моренхаут. Він прославив своєрідну природу Рапаїті, де гірські вершини скидаються на башти, замки й укріплені індійські селища. Але він також не оглядав ці дивовижні творіння природи зблизька.

Через двадцять п'ять років невеличку книжечку про цей дивовижний відлюдний гористий островок написав Кайо. І він, і інші дослідники вилазили на гори і за зеленню бачили штучно збудовані мури. Більшість дослідників вважали їх за стіни старих невідомих фортець, деякі ж — за руїни древніх хліборобських терас.

Тільки один етнолог Стоукс, зійшовши на острів, почав вивчати його населення. Однак його записи поки що лежать ненадруковані в Бішопському музеї. Жодного, археолога на острові ще не було. Ніхто ще не піднімався в гори з сокирою та киркою і не дивився, що там криється. Милуючись горами й долинами, ми знали, що стоїмо на незайманому місці. Ми могли починати, де. завгодно: до нас ніхто не робив тут розкопок. Ніхто й не знав, що нас тут чекає.

Старовинна легенда, записана з уст місцевих жителів майже сто років тому, розповідає про перших поселенців острова. Згідно з нею, острів Рапаїті вперше відкрили жінки, які припливли сюди на судні з острова Пасхи.

Багато. жінок були вагітні; вони й стали родоначальницями місцевого населення.

З мурів казкового замка на горі нам було видно безмежний океан. Далеко на півдні небо було темне й похмуре. Звідти вздовж дрейфуючих льодів Антарктиди ідуть на схід холодні морські течії. Це небезпечна область з частими штормами і густими туманами. Зате на півночі небо було блакитне, чисте, його прикрашали легенькі, як пух, хмарки, що пливли разом з теплою течією зі сходу. І цілком природно, що по течії сюди могли приплисти люди з острова Пасхи. Тому ми й попрямували цим шляхом.

День за днем борознили ми безмежний океан, пливучи на захід і переганяючи хмарки та морську течію. День за днем ми стояли на мостику, на баку і біля поручнів, вдивляючись у бездонну блакить. Але більшість людей стояли на кормі і стежили, як судно залишає за собою хвилясту смугу, що ніби зелена дорога серед синього неба вела до острова Пасхи, який зник на обрії. Серед нас було чимало таких, що хотіли б повернутися назад. Можливо, їх вабили туди вахіне, а може й нерозгадані таємниці та несходжені стежки. І лише кілька чоловік стояло на носі корабля і думало про зустріч з чудовим пальмовим островом.

Позад усіх на кормі стояв Рапу, щирий друг Білла, керівник бригади робітників, що працювали на розкопках у Вінапу. Білл попросив мене взяти здібного хлопця помічником для топографічних зйомок. Піднімаючись на борт перед подорожжю в далекий світ, Рапу посміхався, як герой з кінофільму. Але серце його залишилось на «Пупі землі», і коли острівок поглинув океан, його серце огорнув смуток. Коли зникло все звичне і залишились тільки небо й вода, веселого хлопця ніби підмінили.

Рапу мав здібності до техніки, і спочатку ми спробували поставити його помічником у машинний відділ. Але там унизу, у гуркітливому нутрі судна, ніщо не захоплювало хлопця. Він запевняв своїх товаришів, що під палубою судна повно дияволів, і добрий перший машиніст дозволив йому під час вахти сидіти на верхній частині трапу. Але тут, на свіжому бризі, він відразу ж засинав, як тільки сідав на стілець, і машиністи вирішили, що йому краще нести вахту на містку. Здібний Рапу швидко навчився тримати курс по компасу, і штурман пішов собі до рубки. Тут раптом борозна за кораблем почала приймати незвичайну форму, і в людей на палубі закралась надія, що капітан і я передумали і вирішили повернутися на острів Пасхи. Але Рапу тут був ні при чому. Він мирно спав, згорнувшись на лавці клубочком, а судно пливло своїм ходом. Навіщо ж стояти біля стерна, коли навкруги розкинувся тільки безкраїй океан?

Особливої забобонності в Рапу ми не помічали. Він був, висловлюючись мовою жителів острова Пасхи, «дитям часу», але, засинаючи, про всяк випадок натягав на голову ковдру, як це робили його земляки. Якось Арне спитав остров'ян, чому вони це роблять, і ті відповіли, що ховаються від погані, яка ходить скрізь уночі. Навряд чи друзі Рапу почували б себе краще за нього, якби їм довелось вирушити у таку далеку мандрівку на судні, навантаженому майже тисячею каменів з печер, «ключів», черепів і кісток. Сам «Летючий голландець» був ніщо у порівнянні з нами. Наше судно борознило океан, наповнене вщерть аку-аку.

Перед нами вималювався Піткерн — острів бунтівників з «Баунті». Позаду нас вставало вогненночервоне сонце, наче все ще горів запалений повсталими матросами корабель.

Тепер Рапу ніби прокинувся від сну. Він стояв на носі судна і рахував кокосові пальми: одна, дві, три… ні, так багато пальм він ніколи не бачив на всьому острові Пасхи! І дикі кози в горах. Банани, апельсини. І різноманітні південні фрукти, яких хлопець ще ніколи й не куштував. Мабуть, це райський сад! Як тільки Рапу повернеться додому, він змайструє собі човен і обов'язково приїде сюди разом з дружиною.

Серед багатої тропічної рослинності на диких скелях ми побачили червоні дахи будиночків. З вузької протоки за мисом виплив, виблискуючи у промінні вранішнього сонця, довгий човен на шість пар весел. Потомки бунтівників «Баунті» виїхали нам назустріч.

На борт піднялись дужі босоногі остров'яни. Серед них були такі типи, яких сьогодні можна побачити тільки в історичних фільмах Голлівуда. Першим на палубу вибрався сивий велетень Паркінс Крістіан — праправнук Флетчера Крістіана, того самого, що колись очолив знаменитий бунт моряків і змусив капітана Блайа добиратися на шлюпці майже до Азії, а сам пішов проти вітру