Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Священик зиркає на хмиз, який він порозкладав на маленькі купки. Що довше він розмовляє з Єстою, то дужче переконується, що той має слушність. Він завжди гадав, що колись, як наскладає багато грошей, робитиме людям добро. Він учепився в цю думку. Звичайно, він мав такий намір!

— То чому ж священик не будує хат? — врешті питає він несміливо.

— Соромиться. Не одне тоді подумає, що він не з власної волі так чинить, а тому, що боїться людей.

— Авжеж, він не любить, щоб хтось його силував до чогось.

— То можна допомагати потай. Цього року дуже багатьом потрібна допомога. Нехай знайде когось, хто розподілятиме його дарунки. Тепер я все бачу ясно, як на долоні, — додає Єста, й очі йому сяють. — Цього року тисячі людей одержать хліб від того, кого вони проклинають.

— Так і буде, Єсто.

І цих двоє людей, що так мало досягли на тій ниві, яку собі вибрали, тепер ніби сп’яніли. Їх заполонила давня мрія — слугувати богові й людям. Вони впиваються своїми майбутніми доброчинствами. Єста має стати священикові помічником.

— Найперше треба добути хліба, — каже священик.

— А тоді вчителів. Навчимо людей обробляти поля й доглядати худобу.

— Прокладемо гостинець і збудуємо нове село.

— Спорудимо греблю за водоспадом коло Берги і з’єднаємо Левен з Венерном.

— Багатство, сховане в наших лісах, даватиме вдвічі більшу користь, коли ми матимемо вільний доступ до моря.

— І весь люд буде благословляти вас! — вигукує Єста.

Священик зводить погляд. Вони читають в очах один одного таке саме захоплення.

Та потім вони завважують купу хмизу.

— Єсто, — мовить старий, — на все це треба здоров’я й сиди, а я однією ногою стою в могилі. Сам бачиш, що мене вбиває.

— То зробіть так, щоб її не було.

— Як, Єсто Берлінгу?

Єста підступає до самого нього й пильно дивиться йому у вічі.

— Просіть у бога дощу! — мовить він. — Наступної неділі виголосіть казання. А потім просіть у бога дощу!

Старий священик злякано зіщулюється.

— Коли правда, що не ви накликали на наш край посуху, коли правда, що ви своєю жорстокістю хотіли слугувати всевишньому, то просіть у нього дощу! Він подасть знак. І ми довідаємося, чи бог благословив наші заміри.

Коли потому Єста з’їздив з пагорбів Брубю, то дивувався з себе й свого запалу. Яке то було б чудове життя! Авжеж, тільки не для нього. Господь не хоче його послуг.

У церкві Брубю скінчилося казання, стихли молитви. Священикові вже можна було сходити з казальниці, але він вагався. Нарешті впав на коліна й почав просити дощу.

Він просив, як просить людина в розпачі, — уривчасто, не добираючи слів.

— Господи, якщо це мій гріх накликав твій гнів, то покарай тільки мене! Якщо в тебе є милосердя, то зглянься й пошли дощ! Зніми з мене ганьбу! Хай на моє прохання піде дощ! Хай напоїть поля вбогих! Дай хліба людові своєму!

День був гарячий, нестерпно парило. Люди сиділи й дрімали, але ті уривані, хрипкі, розпачливі слова побудили всіх.

— Якщо я ще маю якусь надію спокутувати гріх свій перед тобою, дай дощу…

Священик замовк. Двері були відчинені. Раптом зірвався вітер. Він зняв цілу хмару куряви, трісок та соломи й війнув нею» до церкви. Священик не міг говорити далі й, ледь тримаючись на ногах, зійшов з казальниці.

Люди здригнулися. Невже це відповідь?

Вітер віщував бурю. І вона надходила незвичайно швидко. Коли почали співати псалом і священик став біля олтаря, надворі вже блискало, гриміло, заглушуючи його слова. А як органіст догравав останні акорди, по зелених шибках затарабанили краплі, і люди з церкви кинулись дивитися на дощ.

І не тільки дивилися: декотрі плакали, декотрі сміялися, виставляючись на дощ. Ох, яка ж велика була їхня недоля! Які вони були нещасні! Але бог добрий. Бог послав їм дощ. Ото радість, ото втіха!

Тільки священик це вийшов на дощ. Він уклякнув перед олтарем і не підводився. Надто велика була радість. Він не витримав її і помер.

Розділ тридцятий

МАТИ

Дитина народилася в селянській хаті на схід від річки Кларельв. Мати її приблукалася туди на початку червня й попросилася в служниці. З нею сталося лихо, заявила вона господарям, батьки не давали їй жити, довелося тікати з дому. Назвалася вона Елісабет Карлсдотер, але не хотіла сказати, звідки походить, боялася, що як батьки перечують від когось, де вона, то знайдуть її і замучать на смерть. Вона не просила ніякої платні — аби тільки їй харч і дах над головою. Вона згодна все робити: ткати, прясти, доглядати корів, будь-що. А як господарі хочуть, то вона буде ще й доплачувати за себе.

Вона була така обережна, що зайшла на подвір’я боса, з черевиками дід пахвою, руки мала спрацьовані, розмовляла тутешньою говіркою і вбрана була як селянка. І їй повірили.

Господар вважав, що вона занадто квола і з неї не буде великої роботи. Але ж треба десь небозі притулитися. І її прийняли.

В ній було щось таке, що всі ставились до неї ласкаво.

І попала вона в добре місце. Господарі були люди поважні, тихомирні. Господиня її полюбила, а надто, як довідалась, що та вміє ткати каніфас. Вона позичила в пробста верстата, і нова служниця ціле літо ткала.

Нікому не спадало на думку, що їй треба берегтися. Вона весь час працювала, як проста селянка. Сама вона любила роботу й не почувалася нещасною. Життя серед селян подобалося їй, хоч у них і не було тих вигод, до яких вона звикла. Зате все тут миналося тихо й просто. Всі думки кружляли навколо роботи, і дні опливали такі однакові, що губився їм лік, і як надходила неділя, не раз здавалося, що то ще тільки середина тижня.

Якось наприкінці серпня треба було швидко зібрати з поля овес, і їй довелося разом з іншими йти в’язати. Вона надсадилась, і дитина народилася дочасно. Вона чекала її з жовтні.

Господиня стояла в світлиці й гріла немовля біля груби, бо воно, бідолашне, мерзло і в серпневу спеку. Мати лежала в комірчині поряд і дослухалася, що говорили про її дитину. Вона навіть уявляла собі, як наймити й служниці підходять глянути на неї.

— Бідне дитинча, — казали всі, тоді неодмінно додавали — Не має, сердешне, батька.

Вони вболівали не тому, що дитина плаче.