Читати книгу - "Щастя Ругонів"

Від подиву Ругон на одну мить прикипів на місці, коли побачив цього несамовитого буржуа, що бився з дзвоном при місячному сяйві. Тоді він зрозумів, що означало гудіння, яким цей чудний дзвонар налякав ціле місто. П’єр крикнув, щоб Грану зупинився, але той ніби оглух; і Ругонові довелося вхопити дзвонаря за сурдут; тоді тільки Грану впізнав його.

— Ну як? Ви чули? — мовив він з тріумфом. — Я пробував спочатку бити по дзвону кулаками, але мені стало боляче. На щастя, знайшов цього молотка… Може, ще разів два-три, га?

Але Ругон потяг його з собою. Грану аж сяяв. Він витирав чоло; він узяв слово з товариша, що той другого дня розкаже всім, як це він, Грану, наробив стільки гомону простим молотком. Оце-то подвиг! Скільки поважності надасть йому тепер це люте бовкання!

Під ранок Ругон згадав, що треба ж заспокоїти Фелісі— ту. За його наказом національні гвардійці замкнулися в мерії, він заборонив прибирати трупи, кажучи, що треба дати добру науку мешканцям старого кварталу. І коли, прямуючи додому, П’єр переходив площу, вже не освітлену місяцем, то наступив на судомно скорчену руку мерця край пішоходу. Він трохи не впав. Ця м’яка рука, що подалася під його закаблуком, викликала в ньому невимовний жах і огиду. Він прудко подався безлюдними вулицями, весь час відчуваючи за спиною скривавлений кулак…

— Четверо забито! — сказав він, входячи.

Чоловік і Жінка подивилися одне на одного, ніби самі здивовані своїм злочинством. Лампа надавала їхнім блідим обличчям жовтого воскового відтінку.

— Ти їх залишив на місці? — спитала Фелісіта. — Треба, щоб їх там знайшли.

— На якого біса їх прибирати? Вони так і валяються… Я наступив на щось м’яке…

Він глянув на свій черевик. Закаблук був червоний від крові. Поки він перевзувався, Фелісіта знову сказала:

— Добре, тим краще! Справу скінчено… Тепер не казатимуть більше, що ти стріляєш по дзеркалах.

Стрілянина, що її Ругони вигадали для того, щоб остаточно утвердитися в ролі визволителів Пласана, кинула перелякане і вдячне місто до їхніх ніг.

Зайнявся зимовий день, сірий і сумний. Коли все стихло, мешканці, втомившись тремтіти в постелі, почали виповзати з домів. Спочатку з’явилося чоловік десять-п’ятнадцять; потім, коли пішла чутка, що повстанці втекли, залишивши вбитих по канавах, пласанці, осмілившись, прийшли геть усі на площу Ратуші. Цілісінький ранок роззяви юрмилися довкола чотирьох трупів. Вони були страшенно спотворені, особливо один, якому в голові засіли три кулі; крізь розколини черепа було видно мозок. Але найстрашніше за всіх виглядав гвардієць, що впав під ворітьми. В нього влучив цілий набій дробу, що ним республіканці за браком куль, понабивали свої рушниці. Його продірявлене й знівечене обличчя спливало кров’ю… Натовп довго упивався моторошним видовиськом, що завжди надить боягузів. Гвардійця впізнали: це був різник Дюбрюель, той самий, якого Рудьє два дні тому обвинувачував у необережній стрілянині. З інших трьох небіжчиків двоє були робітники-шаповали; третій так і залишився невідомий. Споглядаючи криваві калюжі на бруці, роззяви озиралися з недовір’ям навкруги, наче боялися, що таємниче правосуддя, яке в нічній темряві встановило лад пострілами з рушниць, тепер чатує на них, ловить кожне їхнє слово й жест і ладне порозстрілювати й їх, якщо вони не цілуватимуть руку, що врятувала їх од черні.

Свіжий спогад про нічну паніку посилював жах, викликаний чотирма трупами. Правда про нічну стрілянину там не вийшла наяв. Постріли, молоток Грану, скажена біганина національних гвардійців по вулицях до того всіх оглушили, що більшість мешканців лишилася переконана, що вночі точився страшний бій з незчисленним ворогом. І коли переможці почали хвалитися, заявляючи, що на них напало десь із п’ятсот чоловік, усі запротестували, бо буржуа стверджували, що дивилися в вікна й бачили, як добру годину перед ними неслися цілі лави втікачів. А втім, усі чули, як бігли ці бандити під вікнами. П’ятсот чоловік не могли б збудити ціле місто. Це була армія, справжня грізна армія, що під натиском хороброї пласанської гвардії провалилася крізь землю. Вислів Ругона «провалилась крізь землю» здався дуже влучним, бо й вартові, що стояли на валах, усім на світі присягалися, що ні одна душа не входила і не виходила з міста. Отож до бойових подвигів домішувалось щось таємниче; спантеличеним городянам увижалися рогаті чорти, що зникають у полум’ї. Правда, вартові замовчали те, як вони мчали вулицями стрімголов. Найрозсудливіші люди зупинилися на думці, що банда ворохобників пройшла в місто крізь якийсь вилом у мурах. Пізніше, коли пішли чутки про зраду, стали гомоніти за пастку. Либонь, ті люди, що їх провів Макар на певну смерть, не могли заховати страшної правди. Але страх був ще такий великий і вигляд крові притягнув на бік реакції таку силу боягузів, що всі ці чутки приписували злобі переможених республіканців. З другого боку, стверджували, що Макар був у полоні в Ругона і що той кинув його в вогку в’язницю і морить голодом. Ці страшні вигадки довели до того, що Ругонові при зустрічі стали вклонятися аж до землі.

І от цей блазень, цей пузатий буржуа, брезклий і блідий, за одну ніч зробився страшним паном, і з нього ніхто вже не насмілювався сміятися. Він ступав по крові. Мешканці старого кварталу заніміли від жаху, побачивши трупи. Але біля десятої години на майдані з’явилися пани з нового міста, і сповнили його глухим гомоном, притлумленим вигуками. Згадували перший напад і перше захоплення мерії, коли завдали рани тільки дзеркалу; тепер уже з Ругонів ніхто не глузував, ім’я його вимовлялося з пошаною й острахом: це був справжній герой і визволитель. Мертвяки скляним зором дивилися на цих усіх панів — адвокатів і рантьє, — а ті тремтіли й бурмотіли, що громадянська війна тягне за собою вельми, вельми сумні наслідки. Нотар, той, що був за голову депутації, посланої напередодні до мерії, переходив од групи до групи, нагадуючи всім Ругонові слова: «Я готовий», — слова хороброго мужа, що йому місто має бути вдячне за порятунок. Всі схилялись перед Ругоном. Ті, хто найбільше сміявся з чотирьох десятків вояків, і передовсім ті, хто величав Ругонів інтриганами та страхополохами, які стріляють у повітря, заговорили про вінчання лаврами «великого громадянина, з якого на віки вічні пишатиметься Пласан». Адже на бруку ще не висохли калюжі крові, бо рани забитих ще свідчили про