Читати книгу - "Фаренго. Ч. 2. Гніздо"

трьома плитами, відколотими від найближчої колони. Наталія мала сумнів у тому, що ківсяки та решта місцевої бридоти не доберуться до тіла партизанки, але вирішила приберегти ці міркування на потім. Брудна і мокра, вона трусилась від холоду, хотіла пити та їсти. А ще всі ці дні її не відпускало липке недружнє передчуття. Здавалось, воно постійно супроводжувало клонку, перебуваючи десь лівіше від неї, постійно готове стрибнути і знищити, наче хижий тигр. Ця нав’язлива присутність небезпеки виснажувала Наталію ґрунтовніше за голод і спрагу.

— Відпочинемо тут, — вирішив Росо.

— Тут?

— Це острів. Ківсяки погано плавають. Взагалі не люблять води.

— У нас майже закінчилась їжа.

— Ми відпочинемо, потім пройдемо ще кілометрів зо два. Спочатку на захід, потім на північ, і вийдемо на поверхню. Там, на заводі, є харчоблок. Його не охороняють, і нас ніхто не чекає. Поповнимо запаси там.

— А як щодо адельм?

— Не знаю. Будемо сподіватись, що їх там немає… — Росо сперся спиною на колону і закрив очі. — Я відпочину, а ти попильнуй.

— Ульт, — погодилась клонка.

— Слухай, ґ’їма папая, — почула вона голос Росо. — Я все хотів запитати. Як так вийшло, що така, як ти, стала капітановою дружиною?

— Така, як я?

— Не ображайся. Ти ж розумієш, про що я кажу.

— Бувають різні клони, Росо. Є клони з великих серій. Це такі примітивні біороботи…

— Не треба пояснювати. Я бачив робочих клонів.

— А є клони інші: спеціальні, дрібносерійні. Їх виготовляють на замовлення з ретельно підібраних комбінацій генів, їх іще називають «комбінаторними моделями». Звідси мій індекс «ка-ем дев’ятсот вісімдесят один». Мою серію анонсували, як третю реплікацію знаменитої акторки першого століття Ваймілакшмі Омо. За три місяці клонороби отримали аж півсотні замовлень на КМ0981. У моїй серії зробили три підсерії. Наприклад, частині замовників не подобалося, що в оригіналу — давньої Ваймілакшмі — були не надто довгі ноги. Тому другу підсерію зробили з довшими ногами.

— Ти з другої підсерії?

— Неважко здогадатись, правда ж?

— Так, ноги у тебе… не тутешні.

— У міцних ногах також є певна своєрідність.

— Ти не жартуєш?

— Аж ніяк.

— Тобі подобаються такі, як я, товстолапі авреліанці?

— У мого чоловіка авреліанська статура.

— Шамай! Так що там далі було із тією вашою довгоногою підсерією?

— Потім нас учили в особливій СКУВ-школі. Не в тій, що фабричних клонів чи клонів-шахтарів. Ми отримали стандартну передуніверситетську освіту, загальну та спеціальну спортивну підготовку, плюс пройшли курс навчання працівників елітного сектору секс-індустрії.

— З цього місця детальніше.

— Ти ж хотів відпочити.

— Я й відпочиваю. Так чому ж там вас учили?

— Всьому.

— І практика була?

— Авжеж.

— І з чоловіками, і з жінками, так?

— Так.

— А з тваринами?

— Ні, такі практичні курси програмою не передбачені.

— Це правильно.

— І я такої самої думки.

— Так ти капітана захомутала своїми сексуальними вміннями?

— Ми кохаємо одне одного. Так буває.

— Буває, — погодився Росо. — Лише одного я не можу второпати. З якої радості за тобою полюють хорти Джи Тау? Коли ми востаннє були на поверхні, хлопці мені казали, що піндозли за тебе обіцяють двісті тисяч фунтів. Жирно.

— Ще й як жирно, — погодилась Наталія. — Я не варта такої купи бабла.

— Значить, гроші пропонують не за тебе, а за щось інше. Наприклад, за те, що сховано у твоїй голові.

— Ти здогадливий.

— І яка ж страшна таємниця схована у чарівній голівці папаї?

— Я їх надурила.

— Джи Тау?

— Піндозлів. Того виродка, який мене допитував.

— Детектор брехні не обдуриш.

— А я йому майже всю правду сказала. Я лише назвала не те ім’я.

— І що?

— І вони не знайшли шаблі.

— Шаблі?

— Ти чув про той бій, де клонка Бурга знесла голову аристократці Ферфакс?

— Ні, не чув. А що, хіба зінгіни б’ються з клонами?

— Це був один-єдиний такий бій. На планеті Кідронії. Я була там.

— Ти була на Кідронії?

— Я супроводжувала свою тодішню хазяйку. Я висвятила на бій Бургу та її зброю. А потім я віддала зброю надійним людям. Їхні імена й хочуть знати піндозли.

— А навіщо піндозлам шабля?

— Шабля — священна зброя, святиня клонів. Передвісниця нашої перемоги. Вони хочуть відібрати у нас святиню, відібрати у нас символ надії. А ми їм її не віддамо.

— Хто це «ми»?

— Клонська спільнота.

— Ти ж казала, що всі клони різні.

— Проте біда в нас одна. І ворог спільний. На війні усім знайдеться призначення.

— І «примітивним біороботам»?

— Їм також.

— Цікаво… — промурмотів крізь сон Росо. — Святиня клонів, шабля-передвісниця… Шкода, що Рю цього вже не почує. Малій подобались пригодницькі серіали.

Наталії дуже хотілося спати. Але страх перетворитись на поживу для бридких багатоніжок пересилював утому. Вона перевірила кількість зарядів у променевому пістолеті й зайняла спостережну позицію біля колони. Навколишня темрява та капання води викликали в пам’яті жриці-дастуран мозаїку спогадів. Авангардом з її пам’яті, як завжди, вилізло найбридкіше. Оргії в спальні намісниці, покарання, біль та приниження. Потім вона згадала, як посвячувала Бургу на останній бій. Як здійснювала ніргом-расідан, передаючи священному воїнові-мстителю таємну Силу. Як примовляла древні закляття, заплітаючи дрібні косички на ритуальній зачісці Бурги, як готувала священний напій, додаючи до нього краплі своєї крові. А хтива намісниця дивилася на все це, розважалась і не розуміла істинного, глибинного значення ритуалу. Нездатна була второпати, що на її очах виповнюють не лише її власну смерть, але й погибель всієї тричі проклятої Імперії.

Вона тоді зробила все правильно, і Бурга перемогла. Й не лише перемогла, а здійснила ключове жертвопринесення, запрошуючу офіру Спасителеві. Здійснила те, що, нарешті, після століть сподівань і розчарувань, зрушило каламутну вселенську рівновагу і запустило механізм очищення і Повернення. Саме з цього моменту почалось руйнування Імперії. Загинув кривавий тиран Туре Шактірі, проклятий Дім Ойзеле зійшов у небуття, ганебна смерть знайшла Унно та її посіпак, ображені планети почали війну зі знавіснілими загарбниками, клони знову відчули свою силу і згуртувались для майбутніх грандіозних повстань. Все-все, розуміла Наталія, вказує на близький прихід Спасителя.

Вона згадала, як несла священну шаблю веселими і грішними вулицями ноланської столиці, як у напівтемній кімнатці дешевого борделю сам Верховний жрець, стоячи на колінах, прийняв святиню з її рук та благословив її, дастуран, на смертельно напружене служіння Спасителеві. Тепер вона мала за будь-яку ціну зберегти таємницю шаблі. Не потрапити до рук імперців, які вміють витягувати секрети з відрізаних голів, обминути пастки піфійських відьом, що спроможні бачити думки. Вона знала, що виконає чин дастуран, навіть якщо для цього доведеться пройти крізь кубла ківсяків та адельм. Наталія відчула, що благословення мобедан мобеда все ще палає