Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

посадженими очима, пістрявіло кілька веснянок. Таґґарт подумав, що в неї цілком привабливе личко. Якщо лише звернеш на нього увагу. Але підстав його зауважувати Джеймс не бачив. Здавалось би, цілком пересічне дівоче лице, за винятком жвавого, допитливого погляду, здатного на кожному кроці помітити щось бентежне, виняткове і несподіване.

— Містере Таґґарт, а як воно — почуватися видатною людиною?

— А як воно — почуватися юною дівицею?

Вона засміялася.

— Як на мене, просто чудово.

— Тоді вам живеться значно краще за мене.

— Як ви можете таке казати?

— Думаю, вам навіть пощастило, що ви не причетна до важливих подій, про які пишуть у газетах. До речі, а що саме ви вважаєте важливим?

— Ну… важливе…

— Що буває важливим?

— Це вже, містере Таґґарт, маєте пояснити мені ви.

— У світі не існує нічого важливого.

Дівчина недовірливо звела на нього очі:

— Невже це ви промовляєте такі слова в такий вечір!

— У мене на душі геть не святково, якщо вам цікаво це знати. Ще ніколи в житті я не мав такого паскудного настрою.

На превеликий Таґґартів подив, у дівочому погляді відчувалася така щира стурбованість, якої він іще зроду не бачив.

— Ви втомилися, містере Таґґарт, — тепло мовила вона. — Пошліть усіх під три чорти.

— Кого саме?

— Усіх, хто примушує вас сумувати. Це несправедливо.

— Що несправедливо?

— Те, що ви змушені зараз так почуватися. Ви пережили важкі часи, але виграли. Тому маєте повне право насолоджуватися перемогою. Ви це заробили.

– І що, думаєте, мені робити?

— Цього я не знаю. Але впевнена, що сьогодні у вас має бути свято, шикарна бучна вечірка, щоб до вас завітали різні знаменитості з шампанським, дарували вам різне… Ну, скажімо, ключі від міста чи щось таке… Не можна, щоб ви отак самотою блукали містом, купуючи дурнуваті паперові серветки!

— До речі, дайте їх мені, поки не забули, — похопився Таґґарт, даючи їй десятицентівку. — А щодо шикарної вечірки… То чи не спадає вам на думку, що нині мені нікого не хочеться бачити?

Щиро замислившись, дівчина відповіла:

— А й справді. Я про це не подумала. Але тепер розумію, чому так сталося.

– І чому ж? — на це запитання він сам не мав відповіді.

— Бо всі навколо гірші за вас, містере Таґґарт, — зовсім просто, не намагаючись підлеститися, а констатуючи факт, відповіла продавчиня.

— Ви справді так вважаєте?

— Містере Таґґарт, я не надто люблю людей. Принаймні, переважну більшість.

— Я теж. Я їх зовсім не люблю.

— Думаю, така людина, як ви, не може не знати, на яку часом підлість вони здатні, як намагаються за першої-ліпшої нагоди розтоптати тебе чи проїхатися на твоєму карку. Думала, що видатні люди здатні спекатися таких захребетників, щоб не терпіти їхніх блошиних укусів, але, схоже, це не так.

— А що ви маєте на думці, кажучи про «блошині укуси»?

— Коли мені несолодко ведеться, я завжди кажу собі: ти маєш пробитися туди, де не змушена будеш терпіти різних шпильок та іншої гидоти; але, схоже, скрізь таке, хіба що для видатних людей блохи товстіші.

— Значно товстіші.

Дівчина замовкла і замислилася.

— Цікаво, — мовила вона, коментуючи якусь свою думку.

— Що цікаво?

— Колись я читала книжку, в якій писалося, що видатні люди завжди нещасні, й що вони видатніші, то нещасніші. Я тоді цього не зрозуміла. Та, мабуть, так воно і є.

— Слова ці значно правдивіші, ніж ви думаєте.

Дівчина схвильовано відвернула голівку.

— Але чому ви так переймаєтеся видатними людьми? — запитав Джеймс. — Чи ви просто звикли шанувати героїв?

Дівчина подивилася на Таґґарта, і він помітив на її досі серйозному личку відлиск усмішки — такого красномовного погляду, зверненого особисто до нього, він ніколи досі не бачив; але відповіла вона тихо і майже приречено:

— Містере Таґґарт, а кого ж іще шанувати?

У крамничці раптом залунав огидний скреготливий звук — не дзвінок, не зумер, а щось інше; воно хрипіло противно і наполегливо.

Дівчина здригнулася, немов прокинувшись, а потім зітхнула.

— Усе, містере Таґґарт, зміну закінчено, ми зачиняємося, — мовила сповненим жалю голосом.

— Вдягніть свого капелюшка, — запропонував він, — а я почекаю надворі.

Вона глянула на нього так, немов із усіх імовірних несподіванок, що їй могла підготувати доля, такої вона ніколи не могла навіть уявити.

— Ви не жартуєте? — прошепотіла вона.

— Не жартую.

Крутнувшись дзиґою, вона прожогом кинулася до службових дверей, забувши про свій прилавок, про обов’язки і про неписаний жіночий закон — ніколи не показувати чоловікові, що його запрошення їй імпонує.

На мить затримавшись, він провів її поглядом. Таґґарт не заглиблювався у свої почуття, він їх узагалі ніколи не аналізував — це було єдине непорушне правило, якого він суворо дотримувався протягом усього життя; він просто відчував бажання, і воно було йому приємне. Іншого визначення він і знати не хотів. Одначе цього разу почуття виникло з думки, занадто несподіваної, щоб він здатен був її висловити. Він частенько сходився з дівками — представницями нижчих шарів суспільства, — які влаштовували нахабні вистави, пускали бісики і намагалися брутально до нього підлеститися з цілком очевидних причин; вони не були йому ані симпатичні, ані огидні; їхнє товариство розважало, і він ставився до них, як до партнерів у грі, правила якої розуміють обидва боки. Але ця дівчина була інакша. І в нього в голові засіла невисловлена думка: яка несосвітенна дурепа, вона й справді так вважає.

Джеймса не бентежило і не сприймалося за контроверзу те, що він нетерпляче чекає на тротуарі під дощем і потребує нині саме її. Він не намагався зрозуміти своєї забаганки. А неназване і невимовлене не може собі суперечити.

Коли дівчина вийшла, він зауважив у її образі дивну суміш: сором’язливий погляд і високо підняту голову. На ній був жахливий плащ-дощовик, що його безповоротно спотворювала дешева брошка на лацкані, й невеличкий капелюшок із плюшевими квітами, зухвало зсунутий на кучерявій голівці трохи набік. Хоч як це дивно, завдяки гордовито піднятій голові її вдяганка навіть здавалася привабливою; дівчина немов показувала, як добре вона вміє носити те, що має.

— Може, зайдете до мене в гості? Щось вип’ємо. — запропонував Джеймс.

Вона мовчки і врочисто кивнула, немов не могла так швидко знайти відповідних слів. А потім, не дивлячись на нього, немов зверталася сама до себе, промовила:

— Ви сьогодні нікого не хотіли бачити, але запросили мене…

Досі він ніколи й ні в кого не чув такої гордості в голосі.

Не мовивши більше й слова, дівчина сіла з ним у таксі. Певний час вона дивилася у вікно на хмарочоси, повз які вони проїжджали, а потім сказала.

— Я чула, що в Нью-Йорку часом стаються такі історії, але ніколи не думала, що таке може бути зі