Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Армстронг залишив її біля дверей маленького готелю «De Buen Descansar»[326], де вона жила раніше. За дві години він повернувся до готелю і, підійшовши до розчинених дверей, заглянув у невеликий зал, що був одночасно приймальнею та рестораном.
На кріслах і диванах влаштувалися п'ять-шість представників світських та чиновницьких кіл Макуто. Сеньйор Віллабланка, багач і концесіонер[327], який прибрав до рук місцеву каучукову промисловість, сидів одразу на двох стільцях, бо на одному не вміщалися його жирні телеса; масна усмішка розповзалася по його коричневому, наче шоколад, обличчю. Гірничий інженер, француз Жільбер, розчулено поглядав крізь виблискуючі скельця пенсне. Представник армії, полковник Мендес, у шитому золотом мундирі, з самовдоволеною усмішкою діловито відкорковував шампанське. Інші вершки місцевого товариства виламувалися хто як умів і прибирали ефектних поз. Повітря було синім від диму. З перекинутої пляшки на підлогу текло вино.
Посеред кімнати, наче королева на троні, сиділа на столі мадемуазель Жиро. Свій дорожній костюм вона вже встигла змінити на розкішний туалет із білого мусліну з вишневими стрічками. Краєчок мережива, два-три волани, рожева панчішка зі стрілками, що ніби ненавмисне висунулася з-під спідниці… На колінах мадемуазель Жиро тримала гітару. Обличчя її сяяло щастям — то було світло повстання з мертвих, радість воскреслої душі, яка досягла, нарешті, Елізіума, пройшовши крізь вогонь і муки. Хвацько акомпануючи собі на гітарі, вона співала:
Місяць червоний п'яний давно,
Тож розливайте по склянках вино!
З місяця приклад варто нам брати —
Солодко будем дівчат цілувати!
Тут співачка помітила Армстронга.
— Гей! Гей! Джонні! — закричала вона. — Куди ти подівся, я на тебе вже цілу годину чекаю. Нудьга без тебе страшенна. Ну й компанія тут у вас, як я подивлюсь! Пити і то не вміють. Іди, іди до нас, я звелю цьому чорномазому із золотими еполетами відкоркувати для тебе нову пляшку!
— Дякую вам, — сказав Армстронг. — Колись іншим разом. Я не маю часу.
Він вийшов з готелю і попрямував вулицею. Назустріч йому нагодився Руккер, що повертався додому зі свого консульства.
— Ходімо зіграймо на більярді, — сказав Армстронг. — Мені треба розважитись, може, перестане нудити від того, чим пригощають у вас тут, на рівні моря.
із збірки «ДІЛОВІ ЛЮДИ»
День воскресіння
сно бачу, як хмурить чоло художник і гризе олівець, коли йдеться про те, щоб зобразити великодній сюжет, — воно й зрозуміло, бо його професійні уявлення про тих, хто може бути причетним до цього свята, цілком закономірно зводяться лише до чотирьох персонажів.Перший із них — сам Великдень, язичницька богиня весни. Тут він вільний дати повний простір уяві. Для цієї ролі підійде, зокрема, прекрасна діва із живописно розпущеним волоссям і належною кількістю пальців на ногах. Позувати буде відома манекенниця міс Кларисса Сент-Вавасур, м'яко кажучи у дезабільє[328].
Другий варіант — дама із млосно зведеними очима у рамці з лілій. Скидається на журнальну обкладинку, зате багато разів перевірений.
Третій — міс Манхеттен у недільній великодній процесії на П'ятій авеню.
Четвертий — гарненька дівчина у старенькому солом'яному капелюшку з новим червоним пером, виряджена на заздрість усієї Гранд-стрит[329], сяюча і збентежена.
Зайчики, ясна річ, не беруться до ваги. Великодні яйця — теж, їм дуже круто перепало від суворих критиків.
Такий обмежений вибір образотворчих можливостей свідчить про те, що з усіх свят Великдень має в нашій свідомості найрозпливчасті й найхиткіші обриси. Його визнають за своє свято усі релігії, хоча придумали язичники. Проте варто звернутися до ще сивішої давнини, до найпершої з усіх весен, і ми побачимо, як Єва прискіпливо вибирає для себе свіжий зелений листок із ficus саrіса[330].
Ця критична і вчена преамбула має на меті сформулювати ту теорему, що Великдень — це не дата, не пора року, не свято і не подія. А щоб з'ясувати, що ж воно таке є, пропонуємо читачеві рушити слідом за Данні Мак-Крі.
Рожева, рання, прийшла в урочний термін зоря великодньої неділі, прийшла, як їй призначено за календарем — тобто після суботи і перед понеділком. О 5.24 піднялося сонце; о 10.30 його приклад наслідував Данні. Він пройшов на кухню і став умиватися над раковиною. На плиті його мати підсмажувала грудинку. Поки син жонглював круглим бруском мила, вона дивилася на тверде, молоде, кмітливе обличчя і згадувала, яким двадцять два роки тому на пустирі в Гарлемі, де тепер житловий будинок «Ла Палома», уперше побачила його батька, коли той зловив бейсбольний м'яч, спрямований гарматним ударом низько по землі. Тепер батько Данні сидів із люлькою біля відкритого вікна спільної кімнати, і його скуйовджене сиве волосся тріпав весняний вітерець. Трубку він не залишав навіть після того, як два роки тому на вибухових роботах невчасно вибухнув динаміт і позбавив його зору. Взагалі ж дуже рідко зустрінеш сліпого, який палить, — адже він не бачить диму. Чи було б вам приємно слухати, як читають новини з вечірньої газети, і не бачити, яким шрифтом набрані заголовки?
— Великдень сьогодні, — сказала місіс Мак-Крі.
— Мені яєчню, — сказав Данні.
Після сніданку він одягнувся, як і годиться вдягатися святкового ранку ломовому візнику з портових складів на Канал-стрит — сюртук, брюки в смужку, лакові черевики, золочений ланцюжок упоперек жилета, стоячий, із відкоченими кутами комірець, краватка-метелик, придбана на суботньому розпродажі біля Шонстайна (ріг Чотирнадцятої, одразу за фруктовим кіоском Тоні) і капелюх із короткими крисами.
— Мабуть, погуляти зібрався, Данні? — із відтінком смутку сказав старий Мак-Крі. — Кажуть, нині начебто свято. Що ж, час весняний, на вулиці благодать. Я через повітря це відчуваю.
— А чому це я не можу піти погуляти? — запитав Данні сварливим басом. — Може, я зобов'язаний сидіти вдома? Що я, гірший за коня? Коням і то належить відпочивати раз на тиждень. Цікаво знати, на чиї гроші ми наймаємо цю квартиру? Хто тобі заробив на цей сніданок, можеш ти мені сказати?
— Гаразд, синку, — сказав старий Мак-Крі. — Адже я не скаржусь. Погуляти в неділю — наймиліша справа, я теж дуже любив, доки були очі. Нічого, посиджу, попалю. З вікна тягне землею, і сухі гілки палять десь поряд. А ти іди відпочинь, синку, — час добрий! Через те тільки я журюся, що твоя мати не навчилася грамоти, дочитала б мені про гіпопотама.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.