Читати книгу - "Ініціація"

Жінка замовкає, беззвучно плаче. Відчуваю, що до моїх очей теж підкрадаються сльози. Придушую їх: ні! Цій жінці я не складу компанію навіть у скорботі, бо вона з тих, кого ненавиджу! З тих, хто використовує людей, зраджує, викидає.

До біса сильно хочеться піднести Толіка Овчаренка в очах матері на недосяжну висоту! Ідеалізувати його, кладучи початок легенді, щоб жінці стало ще гірше!

— Ваш син, певно, був дуже доброю людиною, — дивлюся на Альону напружено, вбиваю цвях у її тім’ячко. — Любив людей, тварин. Це ж ви для синового собаки двері відчиненими лишаєте? Його пес із прогулянки повернувся, коли я до вас стукала?

— Чужий!

— Ви чужого пса до своєї квартири впустили? Вибачте, але навіщо ви таке кажете? Думаєте, я повірю, що ви безпритульними тваринами опікуєтеся?

— Ага! Дочекаються! Досить із мене баби з цим кудлатим!

Жінка не чекає наступних запитань. Підводиться, махає рукою, запрошуючи до кухні.

— Ходімо. Познайомлю тебе зі своєю «принцесою».

Три кроки коридором — і я в тісній п’ятиметровій кухоньці. Біля вікна сидить старенька жінка у зношеному, але чистому і завеликому для неї одязі. Коло її ніг — кудлатий пес: бачить мене, насторожується.

— Бабцю! Як справи? — гукає Альонка надто голосно.

Стара жінка розгублено дивиться на неї.

— Миколка помив руки? — питає хазяйку.

Альонка скептично хитає головою, вмикає чайник, колотить у чашці цукор, вкладає в слабкі руки старенької чашку з чаєм.

— Пийте! — наказує. Пояснює мені: — У лісі бабу знайшла. Отака в мене вдача! Шукала гриби на ДВРЗ, а знайшла бабу. Спочатку думала: заблукала стара, скоро хтось її забере. Сама і забрала, бо три дні поспіль у ліс їздила: сидить баба! Нічого не пам’ятає, нічого второпати не може. Як дитина. Ще й цей кудлатий при ній, — охоронець.

— Нащо ж ви її до себе забрали? — не можу відвести від старенької очей: завмерла з чашкою в руках, дивиться в одну точку, а пес, навпаки, підвівся, захвилювався. Тицяє мордою в бабині ноги, наче підштовхує: пий-їж!

— А куди? У лісі залишити? Вона ж, може, мама чиясь. Може, і її син шукає, як Толік мене шукав.

— У поліцію треба було повідомити, — вимовляю чужим язиком, не своїм. Бачу, як бабця відгукується на настирні штовхання собаки, підносить чашку до рота, відсьорбує.

— Я на дурну схожа? Ясно, що повідомила. Забрала бабу до себе, щоби вона не відкинула копита в лісі, викликала поліцію. Кажу: отака історія, люди добрі. Робіть щось!

— А вони?

— Сфотографували бабцю. Сказали: дізнаємося по своїх каналах, чи розшукує хто стару жінку без документів, яка нічого про себе не пам’ятає, лише вимагає, аби всі руки мили. Уже другий місяць колупаються у своїх каналах. Я думала, вони хоч з соціальними службами зв’язалися. Думала, ти через бабу прийшла, — замовкає, додає сумно: — А ти через Толіка.

— Так, через Толіка, — повторюю, та на язиці крутиться інше. — Альоно, що далі з бабцею робитимете, якщо ніхто про неї не згадає?

— Та що?! Буду і далі свою «принцесу» обслуговувати! Куди ж її?

— А чому ви її принцесою називаєте?

— Бо принцеса! Сидить, як засватана. Тільки одне в голові: руки мити та посуд витирати. Уже всі мої тарелі-ложки-виделки блищать, а вона знай їх натирає, наче до нас усі зірки на обід позбігаються. Чи королеви з королями. Я думаю, вона балериною колись була, акторкою чи генеральшею. Бо проста людина коли обісциться, то три дні собі ходить і не морочиться. У мене бабця такою була: ходила в мокрих трусах, аж поки не починало смердіти на кілометр. А ця ні! Памперси доводиться купувати, а вони коштують, як кіло ковбаси.

— А як її звати?

— Вона не пам’ятає, а мені однаково. Думаю, її якоюсь Стеллою звали. Чи Агнесою.

Сльози підступають до очей. У голові паморочиться. Зараз я зроблю дещо, про що потім дуже пошкодую, але, певно, мені вже час багато про що шкодувати.

— Я дам вам грошей. На памперси, на їжу, на що завгодно. Вам видніше, — видушую.

— Це тому, що Толік помер?

— Ваш син не помер, він загинув!

— Ох, ти яка! — дивується Альонка, перепитує. — То через Толіка?

— Ні, не через Толіка. Чи через нього. Не знаю. Просто бачу, що вам непросто. Знайшли сина і одразу втратили. Прихистили людину, тварину.

Лізу в кульок із готівкою, дістаю чималий стос. Тисяч двадцять гривень, думаю. Серце холоне. Скоро мене згодують собакам?

— Прошу. Не відмовте, — простягаю Альонці гроші.

— Хіба я дурна? — відповідає Альонка, бере гроші, показує бабці: — Принцесо! Цукерок хочеш? Куплю тепер! І погуляти вивезу. Хочеш погуляти?

— Ви ж не в ліс її повезете гуляти? — уточнюю із підозрою.

— На Поділ. Вона часто бубонить щось незрозуміле про Поділ, — відказує мені Альонка, обіймає бабцю за плечі. — Принцесо! На Поділ гуляти поїдемо?

Бабця усміхається дитячою світлою посмішкою, дрібно-дрібно хитає головою: так, так…

Думаю, ця пригода закінчиться для мене геть погано.

6.

–Вперше і востаннє! Мілко, ти почула?! Вперше і востаннє! Другого шансу не буде! — Сікорський ніколи раніше не називав мене Мілкою — коровою з шоколадки.

Та спершу коли ввечері коханець увірвався до студії поблизу Дружби Народів, то вихопив пляшку текіли з моїх рук, бо єдине, на що я спромоглася після того, як покинула крихітну квартиру матері загиблого Толі Овчаренка, — купити алкоголю і нажертися.

Брязь пляшкою об підлогу! Ухопив мене за футболку, смикнув до себе так, що аж кістки хруснули. Увіп’явся в мене глибоко посадженими очима так гнівно, що я аж розгледіла їхній колір: дві сірі цятки.

— Сікорський, ти просто не знаєш…

— Де гроші?!

— Працюють. Чесно! Гроші працюють на «Кресало». Буде резонанс. Цікава ідея! Взагалі — бомба! Давай розкажу!

— Де гроші?!

— У кульочку дещо залишилося. Але я докладу власні, якщо ти не підтримаєш ідею…

— У кульочку?! А чому не в хлопців, до яких я тебе посилав?! Чому не доклала власні і