Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Феровій. Запалити фіміам? Ніколи!

Андрокл. Це тільки гордощі, Феровію.

Феровій. Тільки гордощі? Що може бути шляхетніше за гордість? (Почуваючи гризоту). О, я втопаю в гріхах! Я гордий зі своїх гордощів!

Лавінія. Кажуть, що ми, християни, найгордіші люди в світі, і що тільки кволі бувають лагідні. О, я гірша за тебе! Я повинна була б послати тебе на смерть, а я тебе спокушаю.

Андрокл. Брате, брате, хай вони лютують і вбивають. А ми будемо мужні й будемо страждати. Ти повинен іти, як ягня на заколення.

Феровій. Так, так. Це правда. Але не так, як ягня, що його замовляє м’ясник; а як м’ясник, що дав би себе вбити (поглянувши на розпорядника) дурному баранові, що йому він одним рухом міг би відкрутити голову.

Перш ніж розпорядник устигає щось відповісти, оповісник вибігав з проходу, а капітан виходить з ложі і йде по сходах.

Оповісник. Гей, ви, там, на арену! Вона на вас чекає!

Капітан. Імператор чекає. (До розпорядника). Ти над чим це замріявся? Негайно висилай твоїх людей.

Розпорядник. Так, пане. Це християни загаялися.

Феровій (гучним голосом). Брехун!

Розпорядник (не звертаючи на нього уваги). Вперед! (Ґладіатори, що їх виділили битися з християнами, мірним кроком ідуть проходом). Ідіть за ними, ви там!

Християни (чоловіки й жінки, прощаючись один з одним). Будь непохитний, брате! Прощай! Підтримуй віру, брате! Прощай! Іди до радісного блаженства! Прощай! Пам’ятай, ми молимося за тебе! Прощай! Будь сильний, брате! Прощай! Не забувай, що любов Господа й наша любов з тобою. Прощай! Ніщо не може дошкулити тобі. Пам’ятай це, брате. Прощай! Вічне блаженство, любов! Прощай!

Розпорядник (утративши терпець). Виштовхнітьно їх сюди. (Ті ґладіатори, що лишилися, і оповісник пориваються до них).

Феровій. Доторкніться тільки до них, собаки, — і ми всі помремо тут і позбавимо поганців цього видовища. (До християн). Брати, велика година прийшла. Цей прохід — ваш шлях на Голгофу. Зійдіть сміливо, але лагідно й пам’ятайте: жодного докору, жодного вдару, жодного опору. Ідіть! (Вони виходять через прохід. Він повертається до Лавінії). Прощай.

Лавінія. Ти забуваєш, моя черга прийде раніше, ніж ти заклякнеш.

Феровій. Так, це правда. Не заздри мені, що я раніш за тебе спізнаю блаженство. (Він виходить до проходу).

Розпорядник (до оповісника). Гидка робота, чи не так? Чому не можна всіх їх кинути левам? (Він похмуро сідає). Інші ґладіатори байдуже вертаються на свої місця. Оповісник знизує плечима й сідає навпочіпки біля входу в проході коло розпорядника. Лавінія й інші християни, шо їх шматує горе, знову сідають; одні з них тихо плачуть, інші моляться, деякі спокійні й стійкі. Андрокл сідає біля ніг Лавінії. Капітан стоїть на сходах, з цікавістю спостерігаючи за нею.

Андрокл. Я радий, що не маю битися. Це, далебі, були б жахливі муки. Щастя мені усміхнулося.

Лавінія (поглянувши на нього й почуваючи скруху). Андрокле, запали фіміам. Тебе помилують. Хай моя смерть буде спокутою для нас обох. Мені здається, що це я тебе вбиваю.

Андрокл. Не думай про мене, сестро. Думай про себе. Це підтримає твою бадьорість. (Капітан сардонічно сміється).

Лавінія (вражена, вона забула, що він тут). Ти тут, прекрасний капітане? Ти прийшов подивитися, як я вмиратиму?

Капітан (підходячи до неї). Я виконую свої обов’язки при імператорі.

Лавінія. Чи входить до твоїх обов’язків сміятися з нас?

Капітан. Ні, це моя особиста справа, і це завдає мені приємности. Твій друг любить пожартувати. Я засміявся тому, що він радив тобі думати тільки про себе, щоб зберегти бадьорість духу. Я кажу: подумай про себе й запали фіміам.

Лавінія. Він не жартував, він мав рацію. Ти повинен був би це знати, капітане. Ти дивився смерті просто в вічі.

Капітан. Напевній і неминучій смерті, Лавініє. Тільки смерть у бою, що милує людей частіш, аніж смерть у власному ліжку. А ти йдеш на певну смерть. У тебе нічого не залишилося тепер, окрім віри в цей фетиш — християнство. Ну що ж, ваші християнські казки ймовірніші, аніж наші оповідки про Юпітера й Діану, що в них, можу тобі сказати, я вірю не більш, ніж вірить імператор або перша-ліпша освічена людина в Римі.

Лавінія. Все це для мене тепер не існує. Я не кажу, що смерть жахлива, але я кажу, що вона така реальна, коли вона наближається; що все, утворене уявою, всі казки, як ти їх звеш, перетворюються на сон поруч цієї невблаганної дійсности. Я знаю тепер, що те, за що я вмираю, не казка й не сон. Чи чув ти про жахливу подію, що трапилася тут, поки ми чекали?..

Капітан. Я чув, що один із вас утік і потрапив просто в пащу левові. Я засміявся. Я й тепер сміюся.

Лавінія. Значить, ти не зрозумів, що це означає?

Капітан. Це означає, що лев одержав на сніданок нікчемного боягуза.

Лавінія. Це означає щось більше, капітане. Це означає, що людина не може померти за казку й за сновиддя. Ніхто з нас так щиро не вірив у ці казки й сни, як бідний Спінто, але він не міг мужньо зустріти велику неминучість. Те, що він назвав би моєю вірою, поволі відлітало від мене, поки я сиділа тут, а смерть насувалася все ближче, і неминучість її ставала реальніша, а казки все розтавали, поки від них нічого не лишилося.

Капітан. Коли так, ти помреш за те, чого не існує.

Лавінія. Так, і це найдивніше. Тільки тепер, коли ці казки й мрії зникли, я не маю сумніву, що повинна вмерти за щось більше, аніж ці казки й мрії.

Капітан. Але за що?

Лавінія. Я не знаю. Коли б це було таке нікчемне, що я могла б зрозуміти його, то воно було б надто нікчемне, щоб за нього вмирати. Я гадаю, що вмираю за Бога. Нема нічого іншого, досить реального, щоб за нього вмерти.

Капітан. Що таке Бог?

Лавінія. Коли ми про це довідаємося, капітане, ми самі будемо боги.

Капітан. Лавініє, спустися на землю. Запали фіміам і будь мені за дружину.

Лавінія. Прекрасний капітане, чи одружився б ти зі мною, коли б я спустила стяг у день битви й запалила б фіміам? Сини бувають схожі на матір, чи ти знаєш це? Невже ти хочеш, щоб твій син був боягуз?

Капітан (дуже схвильований). Присягаюся великою Діаною, мені здається, я задушив би тебе, коли б ти зараз піддалася.

Лавінія