Читати книгу - "Готель"

купить невеличкий гараж, покине красти і аж до смерті зароблятиме на хліб чесною працею. На машинах він, хвалити бога, знається. Доказом цього є форд, яким він зараз їде. А п’ятнадцять тисяч доларів для початку — більше ніж досить. Головне питання полягало зараз в тому, чи не надто рано він «зав’язує».

Ключник почав зважувати цю проблему, ще навіть не виїхавши за межі Нового Орлеана — ведучи машину північними околицями міста до швидкісної траси через озеро Поншартрен, за яким лежала свобода.

На користь нового, осілого життя було чимало доводів. Уже нагадував про себе вік. Ризик і небезпека виснажували його. В Новому Орлеані була хвилина, коли страх його просто паралізував.

І все-таки… Після подій останніх двох днів Ключник відчував піднесення, якого давно не знав. Протягом якихось тридцяти шести годин він обчистив котедж, украв торбу грошей, потім упав у ліфті з восьмого поверха і лишився живий і здоровий. Хіба ж це не перст божий, що показує, яким шляхом іти далі?

Ні, міркував Ключник, мабуть, нехай гараж трохи почекає…

Під’їжджаючи до рогу Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню, за яким починався в’їзд на громаддя мосту через Поншартрен, Ключник побачив, що світлофор на перехресті не працює. Потоками машин керував полісмен-регулювальник.

За кілька метрів од перехрестя у Ключникового форда тріснула камера.

Полісмена служби руху новоорлеанського управління поліції Ніколаса Кленсі його начальник-сержант колись спересердя назвав «найпослідущим тупаком у всьому управлінні».

І це була суща правда. Хоч Кленсі служив так довго, що вже вважався ветераном, нікому навіть на думку не спадало підвищити його в званні. Послужний список його був безславний. За все своє життя він затримав лише кількох дрібних порушників і жодного справжнього злочинця. Якщо Кленсі переслідував якусь машину, то не було випадку, щоб переслідуваному не пощастило втекти. Одного разу небезпечний злочинець, у якого раптом прокинулося сумління, підійшов на вулиці до Кленсі, простяг йому свій револьвер і заявив, що здається. Кленсі впустив револьвер на землю, револьвер від удару вистрелив, бандит злякався і втік. Його заарештували тільки через рік — після того як він учинив ще з півдесятка збройних нападів.

Ніколаса Кленсі не виганяли з поліції лише тому, що він мав напрочуд добру вдачу, перший визнавав свої помилки й невесело кепкував з себе.

Одне лиш він умів робити як слід — регулювати вуличний рух. В такі хвилини він відчував справжню насолоду. Якби Кленсі міг у якийсь спосіб перенестися на кілька десятків років назад і перешкодити винайденню автоматичного світлофора, він, безперечно, зробив би це.

Хвилин десять тому, побачивши, що світлофор на розі Кенел-стріт і Сіті-парк-авеню не працює, він доповів про це по радіотелефону, залишив на узбіччі свій мотоцикл і, вийшовши на перехрестя, почав керувати рухом.

Коли сірий «форд-седан», що наближався з боку авеню, раптом загальмував і зупинився, Кленсі почекав трохи, а потім підійшов до нього. Відколи машина зупинилася, Ключник сидів не рухаючись.

Побачивши праве заднє колесо, Кленсі спитав:

— Шина?

Ключник кивнув. Коли б Кленсі був спостережливіший, він звернув би увагу на пальці водія: вони стискали кермо так, що суглоби аж побіліли.

Ключник сидів, кленучи себе за те, що допустився такої страшної похибки: запасне колесо й домкрат лежать у багажнику. Щоб дістати їх, треба відкрити багажник, набитий валізами, хутряними манто й срібним посудом.

Він чекав, мокрий од поту. Полісмен, однак, і не думав іти геть.

— Видно, доведеться міняти колесо, га?

Ключник знову кивнув. Подумки він прикинув: вистачило б трьох хвилин. Спочатку — домкрат! Потім — ключ! Гайки — з болтів! Колесо — геть! Запасне — на місце! Крути ключем! Колесо, домкрат, ключ — у багажник! Закрив! За кермо і — ходу! Ніхто б нічого не помітив. Якби тільки цей лягавий забрався геть.

За фордом уже зупинилися інші машини. Якийсь водій почав сигналити. Полісмен нахилився, спершись руками на дверцята.

— Збирається пробка.

Ключник судорожно ковтнув.

— Атож.

Полісмен випростався й відчинив дверцята.

— Треба звільнити проїзд.

Ключник витяг ключ і повільно виліз із машини. Силувано посміхаючись, сказав:

— Не турбуйтеся, начальнику. Я вмить усе зроблю.

Чекаючи відповіді, він затамував подих.

Полісмен глянув на перехрестя й добродушно мовив:

— Я вам допоможу.

Ключник придушив бажання кинути машину й дати драла. Ні, ноги не врятують. Похнюпившись, він підійшов до багажника й відімкнув його.

За хвилину він уже орудував домкратом. Валізи, хутряні манто й срібло лежали в усіх перед очима. Працюючи, Ключник бачив, що полісмен з цікавістю оглядає його багаж. Оглядає — але поки що чомусь мовчить.

Ключник не міг знати, що Кленсі мізкує вкрай повільно.

Полісмен нахилився й помацав хутро.

— Зараз у такому задихнешся!

— Моя дружина… іноді мерзне.

Гайки вже знято. Одним рухом Ключник розчахнув задні дверцята і кинув у машину старе колесо.

Полісмен нахилився, зазирнув.

— А де ж ваша половина?

— Та я… я підберу її по дорозі.

Ключник щосили смикнув до себе запасне колесо. Витягуючи його з багажника, він обідрав шкіру на пальцях і зламав ніготь, але не звернув на це уваги.

— Все-таки дивно. Я зроду не бачив, щоб такі речі возили в багажнику…

Ключник завмер. Все. Кінець. Він зійшов на свою Голгофу.

Заплющивши очі, він дав собі клятву: якщо доля зглянеться над ним, якщо йому пощастить викрутитися й цього разу, то він ніколи більше, скільки житиме, не вчинить жодного злочину.

Він розплющив очі. Полісмен прямував до іншої машини, водій якої зупинився, щоб спитати, як проїхати кудись.

Коли полісмен повернувся, Ключник саме замикав багажник.

Кленсі схвально кивнув головою:

— Швидко впорався!

І тут він уперше помітив номерний знак. Мічіганський. Біло-зелений. Десь із дна його пам’яті почала зринати невиразна згадка.

Коли це було? Сьогодні, вчора чи позавчора? Офіцер на лінійці читав їм нові інструкції… І щось — про біло-зелений номер…

Але що саме? Інструкцій було так багато — про розшукуваних злодіїв, зниклих осіб, про крадіжку автомобілів і пограбування… Щоранку молоді, завзяті хлопці, що хотіли вислужитися, швидко занотовували те, що їм читали, в своїх записниках. Кленсі теж не раз намагався робити це, однак лейтенант читав так швидко, а він писав так повільно… Біло-зелений номерний знак. Що ж про нього казали?..

Кленсі показав пальцем на номер.

— З Мічігану, га?

Ключник кивнув і, занімілий, чекав, що буде далі. Людській витримці є межа, думав він, і я цієї межі досяг.

— «Край озер і річок», — уголос прочитав Кленсі напис на номерному знаку. — Кажуть, у вас там гарно рибка ловиться.

— Атож… ловиться.

— Коли-небудь зберуся до вас у гості. Я сам