Читати книгу - "Невдале викрадення, Сая Морі"

Але здавалося, хлопець казав це не з ввічливості, а від серця. Максим ще кілька секунд вагався, але все ж глянув Ярині в очі й запитав:

— А ти… Тобто, ви…

— Можна на «ти».

— А ти б не хотіла завтра пообідати разом?

Ярина остаточно розгубилась. Не міг же цей приємний хлопець кликати її… на побачення?

— Ой, та я навіть не знаю…

— Маєш інші плани? Чи, можливо, запланувала обід з кимось іншим?

Це… неприхована спроба вияснити, чи є в неї коханий? Ні, не може бути.

— Та ні, — Ярина нервово закусила губу. — Просто якось… Трохи неочікувано.

Особливо після того, як всі чоловіки навколо її ображали, принижували чи навіть приймали за підлітка. А якщо… Якщо йому просто щось треба?

Та заради бога, що в неї взагалі є?

— Тоді, можливо, залишиш свій номер? — Максим дістав з кишені джинсів смартфон, розблокував його та простягнув Ярині.

Боже, він ще й сам дав у руки телефон. Можливо, це посередня дія, але чомусь згадалося, як Костянтин вирвав з її рук свій смартфон. Було трохи неприємно. Хоча, певною мірою вона була винна, бо викрала його, але все одно образливо.

Ярина повернула хлопцеві смартфон. За мить в рюкзаку завібрував її телефон. Вона вже хотіла його дістати, коли Максим стримано посміхнувся.

— Я набрав, щоб і в тебе лишився мій номер. Я був радий тебе побачити. До зустрічі.

Дівчина відчула, як почервоніли її щоки. Майже десять хвилин вона блукала вздовж вітрин, але не бачила перед очима нічого — лише губилась у власних мріях та романтичних фантазіях.

— Щось вибрала? — біля неї зупинився похмурий Костянтин.

— А? Ні, — задумливо відгукнулась Ярина.

— А чим ти тоді тут займалась майже годину?