Читати книгу - "Похований велетень"

— Добродію Вістане, — лагідно сказала Беатрис. — Ми дуже хочемо побачити, як ви вб’єте Квериґ. Але після того ви поховаєте бідолашного лицаря? Мій чоловік утомився, і йому потрібно берегти сили на решту дороги.

— Він був родичем ненависного Артура, — сказав Вістан, повертаючись до Беатрис, — але я не залишу його воронам. Не сумнівайтеся, пані: я про нього подбаю, і можливо, навіть покладу його в цю саму яму, поруч із істотою, яку він так довго охороняв.

— Тоді покваптеся, пане, — сказала Беатрис, — і покінчіть із цим: Бо, хоча драконка і слабка, ми не заспокоїмося, не переконавшись у її смерті.

Проте Вістан мовби зовсім не чув її слів. Він спрямував погляд на Акселя, і було помітно, що воїнові думки літають десь дуже далеко.

— Усе гаразд, пане? — врешті запитав Аксель.

— Добродію Акселю, — сказав Вістан, — можливо, що це наша остання розмова. Тому дозвольте запитати вас іще раз: чи ви не той благородний брит із мого дитинства, котрий колись їздив нашим селом, ніби мудрий принц, сіючи в нас помисли про те, як уберегти від війни старих і дітей? Якщо ви це пригадуєте, то прошу вас: чесно скажіть мені, перш ніж ми попрощаємося.

— Якщо я і був тим чоловіком, то сьогодні я бачу його лише крізь пелену дихання цієї істоти, й він виглядає мені телепнем і мрійником, хоч і з хорошими намірами. І він страждав від того, що врочисті клятви зійшли нанівець у жорстокому кровопролитті. Були й інші, хто розносив саксонськими селами вістки про ті домовленості, проте якщо моє обличчя викликає у вас якісь почуття, то навіщо припускати, що то був хтось інший?

— Пане, я подумав про це, коли ми познайомилися, та не був певен. Дякую за вашу відвертість.

— Тоді й ви, будь ласка, дайте мені відверту відповідь на одне запитання, бо це гнітить мене від нашої вчорашньої зустрічі, а якщо зовсім чесно — то, можливо, й набагато довше. Добродію Вістане, той чоловік, котрого ви запам’ятали, — один із тих, кому ви мрієте помститися?

— Що ти таке кажеш, муже? — Беатрис кинулась уперед, ставши між Акселем і воїном. — Яка ворожнеча може бути в тебе з цим воїном? А коли й так, то йому доведеться спершу вбити мене.

— Пан Вістан веде мову про шкуру, яку я скинув задовго до нашої з тобою зустрічі, принцесо. Про шкуру, яка, як я сподівався, давно зітліла на забутій стежці.

Він звернувся до Вістана:

— Що скажете, пане? Меч ваш іще не висох. Якщо ви прагнете помсти, то нагода перед вами — тільки благаю вас захистити мою дорогу дружину, котра так за мене тремтить.

— Тим чоловіком я колись звіддаля захоплювався, і це правда, що потому я часто хотів, аби його було жорстоко покарано за участь у зраді. Та зараз я бачу, що в його діях не було підступності й що він бажав блага і для свого народу, і для нашого. Якби я зустрів його знову, пане, то відпустив би з миром, хоча я і знаю, що мир тепер не може протриматися довго. А зараз, друзі, пробачте, але мені потрібно спуститися вниз і закінчити своє завдання.

Унизу в ямі ні положення, ні поза драконки не змінилися: якщо чуття попередило її про наближення незнайомців — особливо того, котрий уже спускався крутою стінкою ями, — то Квериґ нічим цього не видала. Чи, може, вона почала виразніше, ніж до того, піднімати й опускати спину під час дихання? Чи частіше розплющувати і заплющувати око? Аксель не міг визначити достеменно. Та, поки він розглядав істоту, котра лежала внизу, йому спало на думку, що кущ глоду — єдиний живий організм у ямі, крім неї, — став для неї джерелом неабиякої утіхи і що навіть тепер вона бачить його своїм внутрішнім зором та прагне до нього. Аксель усвідомлював, що думка ця химерна, та що довше він дивився, то більш правдоподібною вона йому здавалася. Бо ж звідки раптом самотньому кущу взятись у такому місці, як це? Хіба не могло бути так, що сам Мерлін посадив його тут, аби драконка мала товариство?

Вістан продовжував спускатися, тримаючи меча оголеним. Він майже не відводив погляду від того місця, де лежала драконка, — так ніби чекав, що вона несподівано підніметься, перетворившись на величезного демона. Одного разу він послизнувся і був змушений увіткнути меча в землю, щоби не з’їхати вниз на спині. Через цей випадок униз каскадом посипалися камінці та гравій, але Квериґ навіть не поворухнулася.

Відтак Вістан без пригод дістався до дна ями. Він обтер із лоба піт, кинув погляд угору на Акселя та Беатрис і рушив до драконки, зупинившись за декілька кроків од неї. Потому згадав про меч і почав уважно розглядати лезо, відверто здивований тим, що його поплямовано кров’ю. Декілька хвилин Вістан так і простояв наче вкопаний, аж Аксель подумав, що, може, дивний настрій, який охопив воїна після здобутої перемоги, раптом змусив його забути, навіщо він спустився до ями.

Раптом — із непередбачуваністю, яку він уже демонстрував у двобої зі старим лицарем, — Вістан кинувся уперед. Він не біг, але швидко йшов, переступаючи через тіло драконки, не збиваючись із кроку, й поспішав уперед, наче йому кортіло якнайшвидше дістатися до протилежного боку ями. Та дорогою він блискавично окреслив мечем низьку дугу, й Аксель побачив, як голова драконки злетіла в повітря й кілька разів перекрутилася, перш ніж назавжди спочити на кам’янистому дні. Та голові випало там лежати недовго, бо її затопив могутній потік, який спочатку омивав її, а потому підхопив, піднімаючи доти, доки вона почала плавати, гойдаючись із боку в бік. Голова зупинилася біля куща глоду, де й залишилася, горлянкою до неба. Це видовище нагадало Акселеві голову того пса-монстра, яку Ґавейн відрубав у тунелі, й він відчув, що туга знов от-от накриє його з головою. Він змусив себе відвернутися від дракона, а натомість подивитися на Вістанів силует, який усе ще продовжував крокувати. Тепер воїн ішов назад, обходячи озерце крові, яке збільшувалось і збільшувалось, і, так і не вклавши меча назад до піхов, почав видряпуватися нагору.

— Усе скінчено, Акселю.

— Так, принцесо. Та в мене залишилося запитання до воїна.