Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Ми з Карлосом також обговорили ймовірні наслідки цієї розмови. Існує можливість, що президент братства скаже Карлосові, що поведінка куратора новачків цілком прийнятна і що Карлос або погоджується з цим, або залишає братство.

— Якщо президент бачить це саме так, то, гадаю, мені краще знати про це, ніж не знати, — сказав Карлос.

Карлос зателефонував мені після зустрічі з президентом братства.

— Я зробив це! — його голос лунав переможно. — Я розповів йому, що сталося. Він сказав, що це огидно і він не толеруватиме такого. Президент змусить куратора новачків припинити расистські знущання.

Авжеж, я дуже раділа, що Карлос отримав схвалення та підтримку і що він не мусив поступатися мрією. Але я переконана, що ця розмова була б переможною у будь-якому разі, незалежно від відповіді президента братства. Карлос здобув силу відстояти та розповісти власну правду, ризикуючи виключенням та критикою. Він вирішив не бути жертвою. І зайняв моральну позицію. Він діяв відповідно до вищої мети: побороти расизм, захистити людську гідність. Захищаючи власну гідність, він захищав будь-чию. Він проклав шлях для всіх нас, аби ми жили у згоді з нашими моральними ідеалами та правдою. Правильні вчинки — це дуже рідко те саме, що безпечні вчинки.

Гадаю, зцілення неможливе без певного ризику. Саме так це працювало для Беатріс. Коли ми познайомилися, вона була сумною блідою жінкою з відстороненими непривітними карими очима. Її вбрання було широке та безформне, а постава важка та згорблена. Я одразу усвідомила, що Беатріс уявлення не має, яка вона насправді вродлива.

Намагаючись не дивитися на мене, вона витріщалася прямо перед собою. Але вона не могла стриматися та кидала на мене короткі погляди, ніби промацувала мої таємниці. Нещодавно Беатріс почула мою лекцію про прощення. Понад двадцять років вона була переконана, що неможливо досягти прощення за вкрадене дитинство. Але моя промова про власну подорож до прощення запалила в ній питання. Чи маю я прощати? Чи можу я простити? Вона ретельно оцінювала мене, намагалася визначити, чи я була справжня, чи лише плід її уяви. Історії про зцілення, що ви чуєте зі сцени, можуть здаватися надто дивовижними, аби бути правдою. Певною мірою, так воно і є. У складному процесі одужання катарсис не стається за відведені сорок п’ять хвилин. Не існує чарівної палички. Зміни відбуваються повільно, часом гнітюче повільно. «Ваша історія свободи справжня? — здавалося, питають її стрімкі погляди. — А для мене є надія?»

Беатріс до мене перенаправив інший психолог, мій чудовий друг, той же, що заохотив її прийти та послухати мою лекцію, тому я вже була трохи знайома з її історією. Коли закінчилося ваше дитинство? Я часто запитую про це своїх пацієнтів та пацієнток. Дитинство Беатріс закінчилося майже одразу ж, як і почалося. Її батьки цілковито нехтували нею та її братами й сестрами, відправляли їх до школи немитими та негодованими. Черниці в школі Беатріс розмовляли з нею різко, ганьбили за неохайний вигляд, сварили, що вона має митися та снідати перед тим, як приходити до школи. Ці слова Беатріс зрозуміла так, що це вона винна у зневазі батьків.

Пізніше, коли їй було вісім, один з друзів її батьків почав чіплятися до неї. Домагання тривали, хоч вона й намагалася чинити опір. Вона також намагалася розповісти батькам про те, що коїться, але вони звинуватили її у вигадках. На її десятий день народження батьки дозволили їхньому другові, який на той час уже два роки неприпустимо торкався її, повести дів­чинку на «побачення» до кінотеатру. Після кіно він привіз її до себе додому та зґвалтував у душі. Коли Беатріс у віці тридцяти п’яти років почала процес лікування зі мною, запах попкорна досі викликав у неї репереживання.

У вісімнадцять років Беатріс вийшла заміж за наркозалежного в процесі одужання, що був емоційно та фізично жорстокий з нею. Вона втекла від сімейної драми, аби відтворити її знову, зміцнивши своє переконання, що бути коханою значить бути скривдженою. Зрештою Беатріс подужала розлучитися з чоловіком, та щойно розпочала новий шлях свого життя, з новою роботою та новими стосунками, як її було зґвалтовано в подорожі до Мексики. Додому вона повернулася спустошеною.

Подруга Беатріс переконала її розпочати терапію з моїм колегою. Жінка була охоплена неспокоєм та фобіями, ледве могла підвестися з ліжка. Вона відчувала постійний важкий гнітючий страх, жила у стані підвищеної тривоги, боялася залишити дім та знову бути скривдженою, боялася запахів та асоціацій, які викликали виснажливі репереживання.

На першому сеансі з моїм колегою Беатріс погодилася щоранку вставати з ліжка, йти в душ, застеляти ліжко, сидіти на велотренажері у вітальні впродовж п’ятнадцяти хвилин, ввімкнувши телевізор задля розради. Беатріс не заперечувала своєї травми, як я колись. Вона могла говорити про минуле та розглядати й осмислювати його. Але вона так і не оплакала своє перерване життя. Деякий час по тому, сидячи на велотренажері, Беатріс навчилася перебувати в товаристві власної порожнечі, вірити, що жалоба це не недуга (хоч і відчувається саме так), та розуміти, що коли ми знеболюємо наші почуття переїданням, чи алкоголізмом, чи іншою компульсивною поведінкою, ми лише відтерміновуємо наші страждання. Спершу Беатріс не крутила педалі, вона просто сиділа на велотренажері впродовж п’ятнадцяти хвилин. Через хвилину чи дві після того, як вона на нього сідала, вона починала плакати. І плакала, доки не лунав таймер. Тижні минали, і вона щоразу сиділа на тренажері все довше — двадцять хвилин, згодом двадцять п’ять. На той час, коли вона сиділа вже тридцять хвилин, Беат­ріс почала крутити педалі. Потроху, день за днем, вона доїжджала до схованок свого болю.

На той час, коли я познайомилася з Беатріс, вона вже виконала чималу роботу на шляху до зцілення. Її робота над сумом послабила тривожність та депресію. Вона почувалася значно краще. Але, почувши мою промову на заході громадського цент­ру, вона зацікавилася, чи є ще щось, що може допомогти їй звільнитися від болю травми. Ймовірність прощення пустила в ній корені.

— Прощення не означає, що ти пробачаєш кривдникові те, що він зробив із тобою, — пояснюю я їй. — Це ти прощаєш ту частину себе, що була жертвою, та відпускаєш усі звинувачення. Якщо ти жадаєш цього, я можу допомогти тобі, провести тебе до свободи. Це буде схоже на перехід через міст. Буде моторошно дивитися вниз. Але я буду поряд. Як