Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Змій отримав волю, дорогий Олександре Петровичу. І якщо залишив це місто, то лише заради Зархосії, — торочив Фердинанд Іванович, скручуючи дорожню мапу. — Як думаєте, чому кощі зупинилися?

— Мене більше турбує, коли вони з’являться знову.

Професор спохмурнів, але вже за мить сердечно поплескав поліціянта по руці.

— Обадії досі не бачили. Місто оговтується. Може, тікаймо зі мною? Нові пригоди чекають.

— Моє серце належить Києву, — посміхнувся Тюрин.

— Так-так, — утер сльози Перетц і по-змовницькому підморгнув. — Києву і ще комусь. І це правильно: захищати можна лише своє — лише те, що любиш по-справжньому.

Він кілька секунд боровся з собою і таки кинувся Тюрину на груди.

— Знову бовкну дурницю, але послухайте старого друга. Хай що сталося у тих печерах, хай ким зробило вас життя, є лише одне питання, яке потребує відповіді. Питання Змія: чи готові ви прийняти самого себе? Тільки так можна бути щасливим, а отже, робити щасливими інших.

Ворон крякнув двічі. Поліціянт розпечатав батькового листа.

Сину,

сьогодні я ляжу під ніж доктора Гальванеску. Хочу востаннє поборотися з долею. Не думай, що я здався. Голос Апі роз’їдає мозок. Але я готовий терпіти. Мене лякає інше. Я слабшаю. Ще у маєтку мені присудили жити не більше року. Відтоді спливло п’ять. Я завжди квапився жити. І тепер хочу встигнути ще раз спробувати тебе врятувати.

…Навіть зараз бісова Апі вовтузиться у моїй голові.

Знаєш, що вона говорить? Що я дурень і не розумію свого подарунку.

— Мир і війна підкоряться твоєму синові, — шепоче Апі. — Він стане на все спроможний, якщо прийме самого себе.

Мені здається, божевільна сліпа почвара говорить про свого сина. Але я вже важко відрізняю її від своїх думок. Не знаю, де різниця між тим, що було, що є і чим усе закінчиться.

… Знай, сину, я завжди тебе любив. І любитиму, хай ким би ти став.

Вона знову говорить… О, тепер я з нею згоден.

Не бійся почати Велику війну. Прийми себе: І нехай уся нечисть на світі приєднається до твоєї боротьби. Не бійся померти.

Як казав Обадія, «смерть — це нове народження. Позаяк я є уроборос — нескінченне переродження».

Ми віримо у тебе, сину.

Ми — твої батьки: Апі й Лазарус.

*

— Усе шукаєте батька? — поруч сів Топчій.

— Наприкінці життя він таки збожеволів. Почав вважати мене Змієм. Можливо, гадав, що я ним стану… — Тюрин поглянув на колишнього помічника. — Ви змінилися.

Волосся вовкулаки потемнішало. Очі набули глибини і стали синіми. У рухах з’явилася статечність. У поставі — благородна впевненість.

— Як і ви.

— Отже, ви від самого початку полювали на ніж Віщого Ольга? — запитав Тюрин.

— Не шукайте підступних планів, Олександре Петровичу. Все значно простіше. Замолоду я був у жорстокій банді. А потім урятував того прикажчика на млині Бродського. Не знаю, навіщо я це зробив. Але вовкулакам за зраду своїх — смерть. Люди би просто заплющили очі. Але мені пощастило. Мене помітив Четвертий відділ. Думаєте, виправдали на суді й дали посаду околодочного просто так? Я землю гриз, але народитися вовкулакою у Межі не набагато краще, ніж бути кощем. Мене приставили до вашого батька ще до погрому. Сказали, що після розкопок на Щекавиці він зв’язався зі змієпоклонцями. Я мав доповідати, з ким зустрічається. Підозри не підтвердилися. Ваш батько сам тих змієпоклонців вистежував, а потім допитував у катівнях Четвертого відділу. Мене перекинули на щось інше. Вдруге я зустрів його у 1892-му. За два тижні до погрому. Випадково. Він був страшенно знервований. Шукав, хто б його довіз до маєтку. Я погодився. Дорогою він постійно говорив. Хотів полегшити душу. Так я дізнався про серце Змія, договір з Апі й ніж Віщого Ольга і… про вас. У 1897-му ми зустрілися втретє. Він уже помирав. Криворукий Гальванеску його розрізав і якось не так зашив. Я відвіз вашого батька в Олександрівську і написав листа в маєток. Тоді я про вас не думав, просто хотів віддати шану людині, яку знав. Усе змінилося 1911-го, коли я дізнався, що Олександр Тюрин став інспектором Межі. Я все чекав, коли ви заїдете до Києва, а ви, як на зло, не їхали. І раптом дізнаюся, що ви застрягли у потязі, що зійшов з колії. А у нас якраз труп хлопчика на Трухашці. Я зрозумів, що це знак. Усі шляхи так чи так приведуть вас сюди. Я повідомив Скалонне. А він розпорядився долучити вас до справи. Я не знав, наскільки важливий Ющинський. Узагалі нічого не знав. Я просто вирішив бути поруч і спостерігати. Якщо ваш батько мав рацію, ви самі мали знайти всі ключі та принести їх до Змія.

— Але ви зробили так, щоб я потрапив на стіл до Гальванеску?

— Каюся, мій гріх. Тоді я вас ще не знав.

Кілька секунд сиділи мовчки. Бульвар несподівано спорожнів. Налетів холодній вітер.

— Але навіщо? Для чого вам був потрібен ніж Віщого Ольга?

— Це теж просто. Я думав, ви єдиний мене зрозумієте. Я хотів стати людиною. Люди — панівний вид. Поки ви не вирішите це змінити, — Топчій з цікавістю подивився на Тюрина.

— Я був готовий битися з Голубєвим у ролі нового Віщого Ольга, але не з вами, Парфентію Кіндратовичу.

— Мені б теж цього не хотілося. Але ви мусите виконати свій обов’язок — очолити боротьбу нечисті.

— А ви?

— А я ще тільки вчуся бути людиною.

*

Сіра ворона тричі злобно крякнула. Мінливе весняне сонце знову вийшло з-за хмар. Вулична торгівка-польовичка злякано підстрибнула і насварилася пальцем. Зграя злиднів накинулася на кошик і розтягнула яблука — не встигла польовичка і спам’ятатися. Але й вона не припиняла усміхатися.

— Все ніяк не звикну до вашого нового вигляду, — плюхнулася поруч розпашіла Василина. У руках тримала свіжу газету. — Ви тепер назавжди такий? Перетц вважає це дивом. Він думав, що ви…

— Що я помру?

Василина кивнула й опустила очі.

— Що взагалі кажуть лікарі?

— Що тепер я більше людина, ніж людиноподібний, — Тюрин подивився на білі, зовсім звичайні руки. — Навіть швів майже не видно.

— Повернетеся на службу?

Від панни Айвс віяло свіжістю. Її близькість, життєве тепло діяли на поліціянта, наче проміння.

— Що пишуть? — замість відповіді кивнув на випуск «Киянина».

Обличчя Василини на мить спохмурніло.

— Що на нас чекають нові цікаві справи, — вона ніжно торкнулася руки поліціянта. Зміни, що з ним відбулися, бентежили, але після порятунку її