read-books.club » Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

102
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 91 92 93 ... 110
Перейти на сторінку:
class="p1">– Добре. Як посутеніє, прийде дехто від мене й акуратно виведе тебе звідси. Поїдеш із ним до мене на квартиру. Вимиєшся, поїси по-людськи, скажеш йому, який тобі треба одяг, – купить і принесе. Подробиці обговоримо, коли я повернуся. Все.

Гість підвівся й вийшов точно в такий же спосіб, як і потрапив сюди.

Доля в особі Стаса-Міямото знову підморгнула йому.

…Посланець з’явився о восьмій годині – уже смеркло. Ним виявився блондинистий здоровань, який назвався Щуроловом.

– Давай, збирай шмаття.

– Та я взагалі готовий, – відповів Валентин. – Далі ж як?

Висоти він побоювався. Ще з дитинства.

– А отак… – Щуролов смикнув блискавку шкірянки й витяг із внутрішньої кишені туго скачаний брезентовий ремінь із парою карабінів. – На раз. Що там у тебе – торба? Покинь тут, Шахтар потім підбере… Не хочеш? Ну, як знаєш.

Підхопивши сумку з брудним одягом і ноутбуком, Смагін подався за провідником.

У коридорі було вже темно. Біля краю діри Щуролов зупинився, Валентин увімкнув ліхтарик.

– Ага, – схвалив Щуролов. Нахилився й заклацнув карабін на сталевій закарлюці, що стирчала з бетону. Інший кінець він двічі обернув навколо Валентинового попереку, пропустивши ремінь крізь кільце другого карабіна так, що утворилася ковзна петля. – Вперед! – скомандував він.

Валентина пробив холодний піт.

Однак він зробив усе як сказано і вже через хвилину стояв у коридорі четвертого поверху. Звільнившись від ременя, провідник закинув його нагору, і обидва, спотикаючись і хрускочучи битим склом, рушили в далекий кінець коридора, де були сходи аварійного виходу. Сходини кришились, а між другим і третім поверхами взагалі не вистачало половини прольоту. Проте незабаром обидва опинилися біля якогось бічного під’їзду, про існування якого Валентин і не підозрював. Ступивши на вологу глинисту землю, він чомусь відчув себе як космонавт, що пів року провів на орбіті.

– Тримайся прямо за мною, – порадив Щуролов, коли вони рушили через пустир. – А то без ніг залишишся…

За огорожею тяглася звичайна вулиця. Порожня. У сутінках через один горіли отруйно-жовті ліхтарі. На протилежному боці стирчав біля узбіччя брудний «хюндай» з пом’ятим крилом, сиротливо кліпав синій вогник увімкненої сигналізації.

Щуролов, насвистуючи, попрямував до машини.

Малюк «хюндай», пострибавши на вибоїнах, вибрався на проспект і жваво покотив на південний захід. Позаду лишилися занедбані заводські корпуси й залізничний переїзд. Ближче до центру Валентин покопався в сумці, знайшов бейсболку й начепив, опустивши козирок так, щоб обличчя залишалося в тіні.

– Далеко ще? – невдоволено запитав він.

– Поряд, – буркнув Щуролов, не обертаючись. – П’ять хвилин.

Машина повернула ліворуч. Щуролов зарулив на паркінг, вимкнув двигун і коротко сказав: «Вигружаємося». Вони перетнули вимощений світлими кахлями майданчик перед під’їздом, заповнений зеленкуватим акваріумним світлом і щільно заставлений «лексусами» й «тойотами». Щуролов приклав до замка чип, відчинилися дверцята ліфта, схожого на високу склянку, і обоє ввійшли.

Хол сімнадцятого поверху, заставлений якоюсь крислатою екзотикою в пудових горщиках, блищав. Поки Валентин роззирався, провідник знову поліз у кишеню по чип і повернув до дверей праворуч. Ті безгучно відчинились, у передпокої спалахнуло світло.

– Давай, проходь!

Валентин шанобливо скинув брудні кросівки.

Передпокій, у якому стіни були – суцільні книжкові полиці, здався йому величезним. За дверима видно кімнати – три, чотири, може, й більше, одразу не розбереш, бо планування якесь мудроване.

– А де… – почав був він, але Щуролов перебив:

– Хазяїн? Скоро буде. Отаборюйся поки. Ванна, нужничок. – Він смикнув двері, сховані в ніші за рогом передпокою – блиснули хром, густо-сині кахлі,– все тут. Відмивайся, а то від тебе страшне як смердить… Жрачка в холодильнику на кухні.– Він з усмішкою покосився на Валентина, добув з кишені шкірянки ручку, відкрив блокнот на чистій сторінці.– Напиши тут, що тобі треба з одягу. Не стидайся – все за щот завєдєнія.

Валентин присів прямо в передпокої на кут низького пуфа, покосився на свої кросівки, що виглядали майже безнадійно, і почав писати. Закінчивши, повернув блокнот власникові.

– О’кей, – сказав той, пробігши список поглядом. – Завтра все получиш. Я поїхав. А ти будь гарним хлопчиком. Поводься примєрно, спиртним не захоплюйся…

Наступної хвилини двері за ним зачинилися.

Валентин дочекався, доки ліфт із тихим гудінням піде вниз, і ступив до дверей. Спробував замки. Два верхні відмикалися й замикалися. Третій, електронний, від якого на двері було виведено тільки панель датчика, наглухо заблокований. «Знову камера, тільки з вигодами…» – зітхнув він і вирушив на екскурсію лігвом Міямото. Думати про те, навіщо він знадобився цьому типові, поки не хотілося. Скоро все само з’ясується.

Він обійшов величезну квартиру, зазираючи в найдальші кутки й ніби обнюхуючи мовчазні чужі речі. Потім повернувся у ванну – простору, чисту, з батареями всіляких шампунів і бальзамів. На столику в кутку височів товстий стос чистих махрових рушників.

Валентин пустив воду, відрегулював температуру й сів чекати. А коли ванна наповнилася, здер із себе липкий від бруду одяг і, аж хекаючи від насолоди, поринув у пінисту воду. Витягся, закинув обидві руки на борти ванни й став розглядати власне тіло, що здавалося в такому ракурсі коротким і безкостим, ніби неживим. Але замість того щоб розслабитися, знову став сушити мізки. Хто він такий, цей Стас? Що поробляє насправді?

Зрештою плюнув на все й узявся з жорстокістю дерти губкою сверблячу шкіру. Потім витерся, жбурнув рушник у пластиковий кошик і, вже стоячи перед запітнілим дзеркалом на всю стіну у відносно чистих бермудах, куплених ще в Новому Світі, відчув лютий голод. Однак перед тим як піти на кухню, Валентин прошльопав босоніж у передпокій, де залишилася торба, витяг ноутбук і поставив батарею на зарядку.

У кухні він увімкнув чайник, навалив на здоровенну прямокутну таріль всякої всячини з холодильника й заварив незнайомої марки зелений чай, на вигляд схожий на сушені соснові голки. Потім ум’яв геть усе і, прихопивши чашку, подався в хазяйську спальню, де ще раніше помітив чужий крутенький «макбук-про», що вабив до себе, як магнітом. Присів до столу, підняв кришку комп’ютера. Екран спалахнув сам, без порпання з кнопками. Поки завантажувалась операційка, Валентин нетерпляче вовтузився в кріслі – тільки б ніхто не перешкодив!

На те, що доступ до файлів господаря виявиться відкритим, він і не розраховував. І дійсно: два диски з чотирьох – під паролями. Зате доступ у мережу був вільний, і Валентин, не гаючи часу, пробігся по місцевих інформаційних порталах і зазирнув на сайти обласної прокуратури й УВС.

1 ... 91 92 93 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"