Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

може бути й мови. Я не відмовляюся від вас, дорога Люціє, перш за все тому, що ви не були, не є і не можете бути моєю власністю. Не можете, бо не належите самі собі. Ваше серце вже власність іншого. Так, люба Люціє. Я не стану перед вами приховувати, що мені тут буде сумно без вас. Звичайно, я часто сумуватиму і згадуватиму вас, але принаймні мені буде радісно від того, що я не став на шляху до вашого щастя, що не скривдив вас.

Вона все ще не могла заспокоїтися.

– Навіщо він сюди приїхав? Навіщо приїхав?..

– Це якраз дуже добре. Ви тільки подумайте, Люціє, адже було б набагато гірше, якби він чи хтось інший з’явився не зараз, а через рік або два. А це було неминуче. Раніше чи пізніше це б сталося. Тому краще, що сталося раніше. Краще і для вас, і для мене.

Люція продовжувала плакати. Вільчур встав і, погладжуючи її волосся, говорив:

– Така вже доля, люба Люціє, і не треба з нею боротися. Ті кілька років, які мені лишилися, я проведу тут у тиші і спокої, а у вас попереду ціле життя. Чоловік, діти, власний дім. Кольський справді тямущий хлопець, розумний і порядний. Вам буде добре разом. І чим краще буде вам, тим радісніше на серці буде в мене. Бо я люблю вас обох, а до вас, люба дівчинко, до кінця життя збережу найтепліші почуття.

Вона схопила його руку і припала до неї вустами. Вільчур не стримав її і сказав:

– Я сподіваюся, що ви приїжджатимете сюди, щоб відвідати мене. Це буде для мене справжнє свято… Ну, а зараз треба заспокоїтися. Уже все позаду. Витріть, будь ласка, сльози. Зараз прийде Донка, бо, напевно, вже обід готовий. Не треба перед людьми демонструвати цих наших справ. Ну, прошу вас, витріть сльози.

Вільчур мовчки запалив цигарку. Люція поступово опанувала себе. Після довгої мовчанки вона нарешті сказала:

– Я не пробачу собі цього ніколи. Ніколи…

– Але чого, люба дитино? Цього кохання? Цього щасливого кохання, яке врятувало і вас і мене від невірного кроку?.. Ми мусимо благословити його. Поговорімо зараз про практичні справи. Отже, Кольський дійсно повинен вже повертатися до Варшави. Розумно буде, якщо ви поїдете разом. Я думаю, що до вечора ви встигнете зібратися. А завтра вранці ви поїдете.

Люція знову розридалася.

– Чому… чому ви хочете так швидко позбутися мене? Ви, напевно, зневажаєте мене!..

– Що за дурниці! – обурився Вільчур. – Як ви можете верзти такі дурниці, люба Люціє! Я просто хочу, щоб ви якнайшвидше з’єдналися, і думаю, чим скоріш ви поїдете, тим краще буде ще й тому, що і вам, і мені, і Кольському треба мати трохи часу, щоб зжитися з новою ситуацією, щоб переосмислити її… Поїдьте завтра…

– Напевно, у мене розірветься серце, коли я їхатиму звідси! – вигукнула Люція в розпачі.

Вона стояла посеред кімнати вся в сльозах і зовсім пригнічена. Вільчур обійняв її, притягнув до себе і сказав:

– Заспокойся, люба дівчинко… Тихіше, тихіше… І для мене це розставання не буде легким. Але що ж поробиш. Це необхідність.

У двері постукали. Справді Донка прийшла дізнатися, чи можна подавати обід. Вільчур попросив її почекати ще трохи, а сам пішов до амбулаторії, де застав Кольського. Не дивлячись йому в очі, сказав:

– Я просив би вас, колего, ще залишитися. Ви, напевно, здогадалися – чому.

– Так, – тихо відповів Кольський.

– Панна Люція поїде разом з вами… Я знаю, що ви любите одне одного, і щиро бажаю вам великого щастя…

Він замовк. Кольський стояв блідий як полотно і не міг вичавити з себе ні єдиного слова.

– Отже, домовилися, – сказав після довгої паузи Вільчур, – ви поїдете завтра вранці. Так буде найкраще. А зараз, колего, дозвольте привітати вас. У вас буде чудова дружина, просто скарб. Дай вам Боже…

І не зміг закінчити. Вийшов з кімнати і повернувся до себе. Але Люції вже там не застав. Він важко опустився на ліжко і, підперши голову руками, сидів довго і нерухомо.

В той день у лікарні ніхто не обідав. Вже сутеніло, коли Люція з допомогою Донки почала пакувати свої речі. Вечеряли у передпокої. Вільчурові майже силоміць довелося випровадити Люцію. У всіх був пригнічений настрій. Тільки Омела розтягував свої довгі монологи, вдаючи, що нічого не помічає. В кінці вечері Люція знову розридалася і втекла до себе. Всю ніч вона не зімкнула очей. Не спав і Вільчур, а коли вийшов вранці, то виглядав як після важкої хвороби.

О восьмій ранку біля ґанку лікарні зупинилася підвода, на яку Василь і Кольський почали складати речі Люції. І хоча звістка про від’їзд Люції ще вчора дійшла до млина, ніхто, окрім Василя, який мав би відвезти її на станцію, не прийшов попрощатися з нею.

Коли вже все було готове, Вільчур ще раз обійняв Люцію і побажав їй щастя. Вони обоє не могли стримати сліз. Кольський уже сидів на возі, нетерпляче поглядаючи на годинник. Василь допоміг Люції сісти поруч з Кольським. Сам скочив на переднє сидіння, змахнув батогом над кінськими спинами, і віз рушив по дорозі в бік тракту.

На ґанку залишилися Вільчур та Омела. Коли віз уже зник за поворотом, Омела сказав:

– Ось і поїхали…

– Поїхали, – після хвилинного мовчання відгукнувся Вільчур. – Усі від’їжджають… Усі… І ти поїдеш.

Омела похитав головою.

– Не поїду. Залишуся. Чого хочеш? Я полюбив тебе. Полюбив тебе за те, що ти дурний, цезаре.

Вільчур посміхнувся.

– Дурний… – повторив він.

– Авжеж. А в нинішні часи, коли розум існує лише для того, щоб творити зло, що ж таке дурість, коли не вищий прояв добра? А що ж таке добро, коли не мудрість? Життя стає парадоксом. Може, це і мудро, що ти, carissime, живеш, щоб приносити щастя іншим.

– Може, для цього я і був створений, – задумливо сказав Вільчур.

– Ти живеш для інших, а інші – для самих себе. І тільки я не знаю, для кого і для чого живу… Багато років я шукаю відповідь, шукаю відповідь на це питання на дні кожної пляшки. І не знаходжу… Напевно, ще не можу натрапити на ту єдину. Але не турбуйся! Прийде час і на неї. Я перехилю її, і в останньому ковтку мені відкриється істина…