Читати книгу - "Молоко з медом"

— Скільки я мала років, коли він поїхав?

— Не знаю… може, шість?

— Так, справді. Я погано його пам’ятаю. А яким він був?

— Був… — бабуся зітхнула. — Ех, я ж тобі казала. Старі то все історії, краще про них забути. О, дивися, прокидається. Погодуєш, чи спершу купатимеш?

— Дам одну цицю, тоді скупаю, а тоді другу. Тоді вона спокійна. Мала любить купатися.

Більше вони не розмовляли. Нагодували, переодягнули, поклали спати. А Лінка найдужче раділа, що завтра піде до школи як нормальна людина. Не нервуватиме, що Єву треба кудись везти чи забирати. Що ж, Рута була цим невдоволена, але Лінка пояснила, що йдеться про гроші. А не про те, що, на її думку, ця ситуація була несприятливою для Єви.

Ба більше, по обіді мав прийти Оскар, щоб разом учитися. Цікаво, як бабуся на нього відреагує! Залишалося сподіватися, що вона не прохопиться з якоюсь дурницею.

Бабуся вже спала у вітальні на розкладному дивані, коли Лінка тихенько пройшла на кухню, щоб зробити собі чаю. Там уже сиділа мама й читала газету.

— Блін, — сказала вона. — Я весь тиждень читаю газету за минулу суботу. Взагалі ні на що не маю часу.

— То й не дивно, — усміхнулася Лінка. — Я взагалі не читаю жодних газет, бо не маю часу!

— Ой, та ну! Ти й раніше їх не читала.

— Дай спокій, мамо, усе є в Інтернеті.

— А зрештою… — зітхнула мама. — Коли я читаю про політику, то в мені аж усе закипає. Стільки років живу, а чогось такого ще не бачила.

Лінка раптом зацікавилася. Сама вона й гадки не мала, що діється в Польщі. Користуючись цим, мама прочитала їй коротку лекцію. А тоді підсумувала:

— Ніколи, принаймні за моїх часів… Ніколи Польща не була такою поділеною. Як бабуся? — змінила вона тему.

— Скоріше прабуся. Це ж ти бабуся, забула?

— А й справді. То як там прабуся дає собі раду?

— Добре. Тільки все її дивує. Ну, розумієш, за її часів усе було інакше. Але… Я з нею розмовляла. Хотіла, щоб вона розповіла мені про дідуня. Бо якось раптом усвідомила, що ми про нього мало говорили.

Мама похитала головою.

— Дай спокій. Немає про що. Це все старі історії.

— Знаєш, це, може, дивно, та коли я сама маю дитину, то хотіла б знати більше. Це справді дивно?

— Не знаю. Ні, мабуть, ні. Дитина дозволяє по-новому поглянути на історію родини.

— От бачиш. То як воно було з дідусем? Чому він виїхав?

Мама зітхнула.

— Дай спокій. Це такі розмови… Невже тобі конче це потрібно? Саме нині?

— А чому не нині? Яким він був батьком?

Мама мовби заглибилася в себе.

— Був… Ні, не хочу я про це говорити. Просто не хочу.

— Не хочеш? Але чому?

— Бо ні. Бо деякі речі краще залишити… там, де вони є.

— Ну, ким він був? Бандитом, алкоголіком, ким?

— Годі. Досить. Не сьогодні.

— Тоді коли?

Мама знизала плечима.

— Я недобре почуваюся. Піду спати.

— Ну, то йди, — Лінка теж знизала плечима. — Звісно. Щоразу, як я хочу поговорити про найважливіші для мене речі, ніхто не має бажання розмовляти. Про політику — будь ласка! Про сім’ю — дзуськи! Деякі речі краще облишити! Хто б говорив!

Лінка почувалася розчарованою. Адже вона досить доросла, щоб про все довідатися!

— Бабусю, це Оскар, мій друг, — мовила Лінка. — Він пообіцяв допомогти мені з математикою. А це моя бабуся.

— Дуже приємно, — відповів Оскар. — А де Євуня?

— Спить, — сказала Лінка. — Ходімо на кухню. Там матимемо спокій. Мала повинна спати ще дві години. Я щойно погодувала.

— Я її догляну, — пообіцяла бабуся. — А ви вчіться. Випускні ж от-от!

— Добре мати таку бабусю, — зітхнув Оскар.

— Звісно! А в мене взагалі три бабусі.

— Три? Як це так?

— Ну, так. Це мамина мама. Татова живе в Сероцьку. Вона вже старенька і їй важко ходити. Я збираюся до неї поїхати, бо вона малої ще не бачила…

— Звичайно.

— І ще є одна бабуся — Адамова мама. Жвава особа. Вона в нас буває рідко, бо в неї постійно якийсь новий роман. Загалом вона така… ну… влюблива.

— У її віці?

— По ній не видно! Вона ходить до перукарні частіше за мене. Тим більше, що я не ходжу взагалі, — усміхнулася Лінка. — Та знаєш, що? — вона раптом споважніла. — Є одна річ, про яку я дуже хочу довідатися. Можна… Можна, я тобі розповім? — раптом так захотілося йому звіритися, як ніколи досі.

— Ну, звісно! Певне, що можна!

— Знаєш, я тобі розповідала про Каську, про те, що моя мама лікувалася в психіатричній лікарні.

— Так.

— Ну, от. І я ніяк не доберу, — Лінка заговорила пошепки, бо не хотіла, аби хтось підслуховував їхню розмову, — чому бабуся їй не допомогла. Розумієш? Я собі цього не можу уявити. У мами були такі проблеми, а вона дозволила їй віддати дитину. Чому?

— А ти в неї питала?

— Так. Але вона вважає тему закритою. Сказала тільки, що якби могла, то допомогла б. І більше нічого. А я не можу допитуватися. Вона б мене роздерла! Або знову на щось захворіла. Ні, я боюся розпитувати. Але мені хочеться дізнатися щось про мамине дитинство, ну, розумієш, загалом. І одне мене вразило. У нашій родині взагалі не говорять про мого дідуся.

— А що сталося із твоїм дідусем?

— Здається, він виїхав. Мені було років шість, я майже його не пам’ятаю. Зрештою, ми тоді переїхали до Варшави, а раніше я мешкала в Сероцьку. Ми хіба що на свята зустрічалися. Та й то не завжди. Але є одна річ, яка не дає мені спокою.

— Що саме?

— Сама не знаю. Але довідаюся.

— Ти й справді можеш бути журналісткою.

— Можливо, — усміхнулася Лінка. — Сподіваюся. То що, беремося до математики?

— Ну, наскільки я тебе знаю, ти б воліла робити щось інше.

— Що? — спитала із невинною міною й кокетливо глянула на нього.

— Я мав на увазі зовсім не це. Але… — він підсунувся до неї й поцілував. Хоч би вона не передумала! Коли за кілька хвилин вона легенько відштовхнула його й запитала, займатимуться вони геометрією чи функціями, Оскар був трохи розчарованим. Навіть не трохи.

Травень

З мобільного додатка для молодих мам:

Немовляті вже одинадцять чи дванадцять тижнів, і воно розширює свій репертуар чимраз новими звуками. Перші «розмови» нагадують бурмотіння, зітхання й навіть плямкання (особливо, коли малюк чекає, що його нагодують). Коли дитина