Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

перший погляд. Швидко я почала здогадуватися, що Імма і її присутність викликають у Ліли почуття глибокої провини. Я знову і знову поверталася подумки до обставин зникнення дівчинки. Ніно передав її Лілі, але Ліла не звернула на неї уваги. Сказала доньці: «Зачекай тут». А моїй доньці: «Ходи-но до тітоньки!» Вона зробила це, щоб привернути увагу Ніно, щоб похвалити її перед ним, викликати любов до дочки – хтозна. Але Тіна була жвавою за вдачею, чи, може, просто відчула байдужість, образилася й відійшла. Як наслідок, Лілин біль звив собі гніздо в тілі Імми, яку вона тримала на руках, у дотиках до нього, у його живому теплі. Але моя донька була слабка, повільна, зовсім не схожа на Тіну – жваву й непосидючу. Імма аж ніяк не могла замінити її, хіба що стримати плин річки часу. Тобто мені здавалося, що Ліла тримає біля себе Імму, щоб не віддалятися від тієї жахливої неділі думками й сподіватися: Тіна тут, ось зараз смикне мене за спідницю, покличе, і я підхоплю її на руки, і все стане на своє місце. Ось чому вона не хотіла, щоб дівчинка про все довідалася. Коли мала допитувалася про повернення подруги, коли таким чином нагадувала Лілі, що Тіни немає, та поводилася з нею так само різко, як і з нами, дорослими. Але я не могла з цим змиритися. Якщо Ліла приходила по Імму, я завжди знаходила привід відправити і Деде або Ельзу, щоб наглядали за ними. Якщо вона зверталася до малої таким тоном у моїй присутності, то що могло статися, коли вони залишалися наодинці?

5

Інколи я залишала свою квартиру, сходи, що розділяли моє і її помешкання, сквер, трасу і їхала кудись по роботі. У такі дні я полегшено зітхала. Чепурилася, вишукано вдягалася, навіть легка кульгавість, що залишилася після вагітності, надавала моєму образу приємного шарму. Незважаючи на легку іронію, з якою я ставилася до дратівливої поведінки літераторів та митців, у той час усе, що стосувалося видавничої справи, кіно, телебачення, будь-якого виду мистецтва, здавалося мені дивовижним світом, який мене притягував. Навіть коли йшлося про розтринькування державних коштів на проведення масштабних конференцій і з’їздів, гучних вистав і великих виставок, пишних кіно- і оперних прем’єр, мені все одно подобалося бути до них причетною. Мені було приємно сидіти в перших рядах, серед особливих запрошених гостей. Звідти я, перебуваючи поміж дуже відомих осіб, могла спостерігати за політичними та суспільними іграми великих та малих світу цього. А Ліла, на відміну від мене, завжди залишалася посеред моторошного жаху, не маючи жодних розваг. Якось мене запросили на подію до Сан-Карло – чудового містечка, де навіть я ніколи не бувала, – і я довго вмовляла її поїхати зі мною, але вона не захотіла й урешті відправила зі мною Кармен. Єдине, що могло відволікти її від страждання (якщо це можна вважати розрадою!), – це причини для інших страждань. Новий біль діяв на неї, як протиотрута. Вона негайно підбадьорювалася, сповнювалася енергії та рішучості, як то буває з тим, хто йде на дно, але несвідомо махає руками й ногами, щоб утриматися на поверхні.

Одного вечора вона дізналася, що її син знову почав колотися. Не кажучи ні слова Енцо, навіть не попередивши його, вона пішла забрати сина у Стефано, з тієї квартири в новому районі, де кілька десятків років тому жила сама. Як виявилося, його там не було. Дженнаро посварився і з батьком та перебрався до дядька Ріно. Однак Стефано з Марізою, які вже жили разом, зустріли її непривітно. Від вродливого хлопця, яким був у юності Стефано, залишилися самі кістки та шкіра. Він був блідий, одяг на ньому висів, наче завеликий на два розміри. Інфаркт його доконав, він майже нічого не їв, не пив, не курив, йому заборонили хвилюватися. Але того разу він таки розхвилювався, і причини були. Через хворобу йому довелося остаточно закрити ковбасну крамницю. Ада вимагала грошей на себе і на доньку. Вимагали грошей і сестра Пінучча з матір’ю Марією. Вимагала Маріза – на себе та своїх дітей. Ліла вмить збагнула, що ті гроші Стефано хотів роздобути у неї через Дженнаро. А тому, хоч він і вигнав сина з дому за кілька днів перед цим, взявся його захищати і разом з Марізою запевняти Лілу, що на лікування Дженнаро йому потрібно багато грошей. Ліла відповіла, що не має наміру давати ані копійки, що їй плювати на родичів, друзів і на цілий район. Спалахнула люта сварка. Стефано зі сльозами на очах та криками взявся перераховувати все, що втратив останнім часом – від ковбасних крамниць і до житла, – і невідомо чому звинуватив у всьому Лілу. Але страшніші звинувачення посипалися на неї від Марізи. Та кричала: «Альфонсо зруйнував своє життя через тебе, ти всіх нас завела в біду, ти – гірша за Солар. Правильно зробили ті, хто вкрав у тебе дитину!»

Тільки тієї миті Ліла замовкла, озирнулася довкола, ніби шукаючи стілець, щоб присісти. Не знайшла, обіперлася плечима об стіну кімнати, яка кілька десятків років тому була її кімнатою. Тоді це була білосніжна кімната з новими меблями, не пошкодженими дітьми, які ще не народилися і не виросли, а також недбальством дорослих. «Ну, ходімо, – сказав Стефано, бо зрозумів, що Маріза перегнула палицю, – ходімо, заберемо Дженнаро!» І вони вийшли з дому разом, він тримав її під руку, та рушили до Ріно.

Ліла, вийшовши на свіже повітря, отямилася й відсторонилася. Крокувала впевнено попереду, Стефано на два кроки позаду. Лілин брат мешкав у старому домі родини Карраччі разом із тещею, Пінуччою та дітьми. Дженнаро був там і, як тільки побачив батьків, почав репетувати. Так вибухнула нова сварка, спершу – між батьком та сином, а згодом – між сином та матір’ю. Спочатку дядько слухав мовчки, зрештою став жалітися, скільки зла наробила йому сестра змалку. А коли Стефано спробував втрутитися, він накинувся і на нього, облив лайкою, заявив, що всі біди почалися тоді, коли той почав кирпу гнути, вважаючи себе неабияким цабе, а врешті дозволив обвести себе навколо пальця спершу Лілі, а потім і Соларам. Вони вже стали розпускати кулаки, але Пінучча стримала чоловіка словами: «Твоя правда, але зараз не час, заспокойся!», а стара синьйора Марія умовляла сина: «Досить, синку, пропусти все повз вуха! Адже Ріно ще більше хворий!» Тоді Ліла міцно вхопила сина за лікоть і силою вивела з дому.

Уже надворі Ріно їх наздогнав і поплівся слідом: хотів грошей, і негайно. Примовляв: «Якщо ти покинеш мене отак, то приречеш на погибель!» Ліла не звертала уваги і йшла своєю дорогою, а він тим часом її штовхав, посміювався, нарікав, хапав за руку. Тут