Читати книгу - "Зламані янголи"

— Це інший археологіст? — запитав Генд, пройшовши в камеру слідом за Шнайдером.

У правій руці він, як не дивно, тримав ручний бластер. Я усвідомив, що вперше бачу менеджера озброєним, відколи його знаю. Зброя йому не пасувала. Вона затьмарювала його ауру зали засідань на дев’ятнадцятому поверсі. Вона була недоречна, була тріщиною на фасаді, муляла око, як муляли 6 око справжні кадри боїв у вербувальному кліпі Лапіне. Генд був не з тих, хто користується зброєю сам. Принаймні не такою безпосередньою і брудною зброєю, як частинковий бластер.

До того ж у нього в кишені схований станер.

Мені замуляла обробка посланця, нещодавно переведена в режим бойової готовності.

— Підійди та поглянь, — запропонував я, приховуючи свій неспокій.

Двоє новоприбулих пройшли відкритою місцевістю до нас із байдужою необережністю, яка страшенно діяла мені на бойові нерви. Генд поклав руки на край входу до тунелю й витріщився на труп. Я раптом помітив, що його обличчя пополотніло від променевої хвороби. Його постать здавалася напруженою, ніби він не знав напевне, скільки ще зможе простояти. Відколи ми приземлились у стикувальному модулі, в нього почав сіпатися кутик рота. На його тлі Шнайдер просто-таки сяяв здоров’ям.

Я придушив у собі спалах співчуття. Вітаю, блін, у клубі, Генде. Вітаю на першому рівні Санкцїі-lV.

— Він у скафандрі, — промовив Генд.

— Цінне спостереження.

— Як він загинув?

— Ми не знаємо, — я відчув, як мене накриває чергова хвиля втоми. — І, правду кажучи, я не налаштований на аутопсію. Пропоную просто закріпити цей буй і вшитися звідси нахрін.

Генд якось дивно на мене подивився.

— Нам доведеться забрати його з собою.

— Ну, тоді можеш мені з цим допомогти, — я повернувся до трупа у скафандрі й узяв його за одну ногу. — Бери стопу.

— Ти що, його потягнеш?

— Ми, Генде. Ми його потягнемо. Не думаю, що він заперечуватиме.

Ми майже годину тягнули труп виснажливими трубами та просторими камерами марсіянського корабля на борт «Наґіні». Більшу частину цього часу ми намагалися розшукати липкі міні-мітки та ілюмінієві стрілки, які залишили, складаючи мапу, але дорогою далася взнаки променева хвороба. У нас із Гендом дорогою раз-у-раз починалися невеликі напади нудоти, коли ми були змушені доручати тіло Шнайдеру та Депре. Час останніх жертв Заубервілля спливав. Коли ми вивалили свій громіздкий тягар у скафандрі в останній отвір перед стикувальною станцією, мені здалося, що нездорового вигляду почав набувати навіть Депре у своєму радіаційно-стійкому маорійському чохлі. Сфокусувавши погляд у блакитнуватому світлі, я помітив таку ж сіру блідість і синці під очима і в Вонґсават.

Бачиш? — прошепотіла сутність, яка могла бути Семетером.

Під роздутою стелею корабля відчувалася присутність чогось величезного та хворобливого; воно чекало, зависнувши на тонких, як пергамент, крилах, і дивилося.

Коли ми впоралися, я зупинився, витріщившись у антисептичне фіалкове сяйво холодильника для трупів, тим часом як інші вже пішли. Звалені всередину постаті у скафандрах скидалися на зграйку гравців у крешбол у невагомості, які перестаралися з захистом і попадали одне на одного наприкінці матчу, коли вимкнулося поле і в залі ввімкнулось освітлення. Торбинок з рештками Крукшенк, Гансена та Дгасанапонґсакула майже не було видно.

Помираю…

Ще не помираєш…

Обробка Посланця ніяк не могла забути: дещо ще не завершилося, не вирішилося.

Земля для мерців. Я побачив Шнайдерове ілюмінієве татуювання, що попливло в мене перед очима, наче маяк. Його обличчя, майже невпізнанне через біль від ушкоджень.

Мерців?

— Ковачу, — гукнув Депре, який стояв у люку позаду мене. — Генд кличе нас усіх на платформу. Харчі ми беремо з собою. Ти йдеш?

— Я тебе наздожену.

Він кивнув і вистрибнув назад, на підлогу за люком. Я почув голоси і спробував від них відгородитися.

Помираю?

Земля для…

Частинки світла кружляють, наче візуалізація в котушці даних…

Брама…

Вид на браму з ілюмінаторів у пілотській кабіні «Наґіні»…

Пілотська кабіна…

Я роздратовано потрусив головою. Інтуїція посланця — система в найкращому разі ненадійна, а людині, що швидко тане під впливом радіаційного отруєння, застосувати її не надто зручно.

Ще не помираю.

Я облишив спроби побачити закономірність і дозволив накрити себе невизначеності, бо розумів, куди вона мене приведе.

Заманливе фіалкове світло холодильника для трупів.

Викинуті чохли всередині.

Семетер.

Коли я повернувся на платформу, вечеря вже майже скінчилася. Решта компанії розсілася під завислими муміями двох марсіян довкола розібраного буя на надувних шезлонгах, подзьобуючи без ентузіазму залишки сухих пайків з розпечатаних контейнерів. Я, в принципі, не міг поставити це їм на карб: у мене самого навіть від запаху цієї субстанції стискалося горло. Я трохи закашлявся від нього, а коли всі інші, почувши цей звук, хутко схопилися за зброю, квапливо підняв руки.

— Та ну, це ж я.

Всі забурчали й покинули зброю. Я пробрався в коло, шукаючи місця. Тут на кожного припадало плюс-мінус по одному шезлонгу. Цзян Цзяньпін і Шнайдер посідали на підлогу; Цзян сів по-турецьки на чистій ділянці палуби, а Шнайдер розвалився перед шезлонгом Тані Вардані так по-власницьки, що я аж скривив вуста. Я відмахнувся від запропонованого контейнера й сів на краєчку шезлонга Вонґсават, шкодуючи, що мені не так сильно хочеться їсти.

— Де ти був? — запитав Депре.

— Думав.

Шнайдер розсміявся.

— Чуваче, це шкідливо. Не думай. Ось, — він перекотив до мене бляшанку з амфетаміновою колою. Я зупинив її черевиком. — Пам’ятаєш, що ти казав мені в лікарні? Бійцю, блін, не думай: ти що, не читав умов вступу на службу?

Дехто несміливо всміхнувся. Я кивнув.

— Коли він сюди дістанеться, Яне?

— Га?

— Я сказав, — я відфутболив бляшанку назад до нього. Він витягнув руку і дуже швидко підхопив бляшанку. — Коли він сюди дістанеться?

Всі розмови, які тривали на той час, урвалися, як єдиний артилерійський наліт Конрада Гарлана на Міллспорт. Їх розстріляли, наче з частинкомета, торохтіння бляшанки та раптова тиша, що запала, коли бляшанка опинилася у стисненому кулаці Шнайдера.

Правому кулаці. Його вільна лівиця трохи забарилася, потягнувшись по зброю за кілька часток секунди після того, як я наставив на нього «Калашникова». Шнайдер побачив це і завмер.

— Не смій, — сказав я йому.

Збоку від себе я відчув, як Вонґсават ще тягнеться по станер у кишені. Я поклав вільну долоню їй на руку і злегка хитнув головою. Заговорив з характерною для посланця переконливістю в голосі.

— Не треба, Амелі.

Вона опустила руку на коліна. Завдяки периферійному скануванню я зрозумів, що наразі всі сидять