Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

На світанку ворожі війська з криками «ура!» увірвалися в село. А на вулицях перевернуті борони з гострими зубами! Кіннота зразу ж зупинилась, «виникло замішання, покалічені коні бокували, збивали інших і створили з самих себе і інших трагічну барикаду. В цей час із засідки повстанці били рушничним та кулеметним вогнем. Вибухали гранати і ще більше творили паніку у ворожих лавах… Ворог із великими втратами відступив…»[580]

За кілька днів москалі знову підійшли до Єлисаветградки. Почали обстрілювати її з гармат, а потім пустили піхоту. Щоб врятувати село, повстанці змушені були відступили у ліс Круглик та у село Цибулеве. Червоні зайняли Єлисаветградку і одразу почали кривавий бенкет. «Катували винних і невинних. Били вікна, виломлювали двері в хатах, грабували все, що було вартісніше, і врешті підпалили село…» Найбільше лютував начальник військкомату Купченко. «Він кожного, кого бачив, стріляв на місці. Так «робітничо-селянська» влада московських варварів закріплювалась і розправлялась з непокірними українцями…»[581]

Та підходила вже Степова дивізія Костя Блакитного і більшовики змушені були розступитися. Полк Залізняка влився до неї. Співпрацював Голик і з отаманами Яковом Мамаєм-Щирицею, Івановим, Лютим, Миколою Бондаруком, Іваном Савченком-Нагірним, Василем Квашею та Чорним Вороном (Білоусом).

Після того як Степова дивізія відійшла з Холодного Яру на південь, Залізняк залишився у рідній місцевості — командував пішою сотнею Чорноліського полку. Потім знову діяв самостійно: в Холодному Яру, в лісі Нерубай, Чутянському та Чорному лісах. На якийсь час об’єднався із загоном Миколи Кібця-Бондаренка в 65 шабель, в якому були Максим Терещенко і Клепач.

У листопаді — грудні 1920 року Мефодій здійснив рейд на південь разом із Чорноліським полком Пилипа Хмари. Коли вирішено було, всупереч волі Хмари, пробиватися за кордон, полк очолив Максим Терещенко. Їх весь час переслідував 222-й червоний кавалерійський полк. Червоні переслідували їх і тоді, коли повстанці повернули назад. Вдалося відірватися аж біля Нерубаївського лісу. В Мотриному лісі роз’єдналися: Клепач і Терещенко повернули на Херсонщину, Загородній із 35 козаками поїхав у район Златополя, Голик зі своїми козаками рушив у Нерубай, Хмара залишився з найближчими товаришами.

На кінець 1920 року загін Залізняка, як стверджує «Советская военная энциклопедия», становив 500 бійців. Перед Новим роком Голик розпустив відділ, а сам з двома побратимами перезимував у лісі.

У березні 1921-го козаки почали сходитися. На Мотронинській дачі загін Залізняка з’єднався з Хмарою, який мав 25 кавалеристів. У квітні у Бовтишці витримали бій з Єлисаветградською повітовою ЧК. Після годинного бою чекісти відступили на село Федвар (тепер Підлісне. — Ред.). У районі Кам’янки партизани захопили сорок коней, яких у степу випасали двоє червоноармійців. Рушили до Холодного Яру. Посадивши на забраних коней козаків, збільшили свій загін до 65 шабель».

Летючка того періоду (квітень 1921 року) висвітлює ідеологію отамана Голика-Залізняка. «Борітеся, поборите! — писав він. — Браття селяне! Багато часу український народ гнеться під кацапсько-жидівським ярмом. Над нами глумляться жидівські наймити! Найкращі свідомі сини України сотнями гинуть за нас по червоних чрезвичайках! А там десь скитається і просить притулку у сусідів Українська Народна Армія з Ваших же братів! Того, хто дійсно бажає Вам добра, ви того женете геть від себе, а гадюку грієте за пазухою. Годі ж спать! Треба покласти кінець комуністичному безвладдю! Нумо, браття Українці, всі як один до зброї! Йдіть в повстанські отряди! Честь і слава тому, хто зброєю боронить право Українця! Сором недбалим усім! Залізняк».[582]

Наприкінці червня 1921 року в бою під Нижчими Верещаками отамана Голика було поранено. Загін очолив латиш Фідрікс (Фрідрікс?), який перед тим перейшов до них із Красної армії. Але козаки нового отамана не прийняли і за два дні розійшлися — хоч і мав новий командир високі бойові характеристики. Цього, як виявилося, було недостатньо. Коли через півтора місяця Голик став на ноги, козаки (45 кінних) знову зібралися.

Потім були безперервні бої з 25-м кавалерійським полком і 222-м піхотним полком, які безуспішно намагалися знищити «банду» Залізняка. В серпні 1921 року Залізняк бив ворога в північних околицях Знам’янки, після рейдів ховаючись у Чорному лісі та Чуті. 11 серпня його загін силою 70 кавалеристів у Чигиринському повіті з’єднується із відділами Загороднього та Нестеренка-Орла.

В один із серпневих днів табір партизанів, коли головні сили були відсутні, несподівано атакував 222-й полк, забрав 40 коней із сідлами, 10 наганів, 25 гвинтівок і польову сумку Голика з документами.

У серпні — вересні загін Залізняка становив 20 шабель і 30 багнетів. Згодом до них приєднався відділ Архипа Бондаренка (10 шабель і 10 багнетів) і 10 будьонівців із двома «Люїсами», а потім і Загородній. Здійснили рейд на Херсонщину в район Бобринця, де оперували місяць. Повернулися у Нерубай.

Коли вдарили морози, Залізняк частково демобілізував загін. У грудні й інші козаки «розійшлись на зимові квартири». Отаман лишив ядро повстанців, які зі зрозумілих причин не могли перебути зиму в селі чи на хуторі.

Голова Чигиринської повітової військової наради 13 січня 1922 року у доповіді зазначив, що «политического бандитизма нет, если не считать банды Завгороднего и Железняка, которая прикрывается петлюровскими лозунгами. Банда эта в последнее время, после энергично проведенной борьбы в декабре, насчитывает 20–25 человек».[583]

На початку лютого 1922-го Залізняк оперував біля Красносілля, Ружичівки (тепер Ружечеве. — Ред.) і Гутницького, що за 50 верст від Олександрії. На той час відділ складав 12 козаків, озброєних гвинтівками і двома кулеметами.

25 лютого Залізняк повернувся на Чигиринщину. У березні об’єднався із загонами отаманів Загороднього