Читати книгу - "Емілі виростає"

Назавтра, уранці, тітка Рут запитала мене, що між нами сталося. Либонь, і сама здогадалася!

— Що ти можеш закинути Ендрю? — невдоволено спитала вона, вислухавши мою відповідь.

— Нічого. Тільки не подобається він мені! Має багато чеснот, але бракує йому дрібки розуму.

— Сподіваюсь, ти не потрапиш у тенета якогось вискочки, — мовила тітка Рут, явно маючи на думці Перрі.

Щодо Перрі я могла її заспокоїти. Минулого тижня він прийшов сповістити мене, що їде до Шарлоттетауна вчитися на правника. Узяв його до своєї контори пан Абель, відомий адвокат. Привітала його сердечно й тішилася разом з ним.

— Житиму на заробітну плату, — сказав Перрі, — і вже якось дам собі раду, коли треба буде купувати одяг. Тітка Томаса більше не хоче витрачатися на мене. Ти знаєш, чому.

— Бідний Перрі, — відказала я напівжартома.

— Ти не проти, Емілі? — спитав він. — Я б охоче вирішив, що з часом ми візьмемо шлюб.

— Я вже вирішила, що ні.

Не можу говорити до Перрі серйозно — так, як до Ендрю. Маю враження, що їм тільки здається, ніби вони закохані.

— Ти не знайдеш розумнішого від мене чоловіка, — переконував Перрі. — Я високо злечу!

— Певна цього, і буду щиро радіти, бо є тобі давнім та вірним другом.

— Другом, — повторив Перрі з ноткою досади. — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Утім, я знаю: наполягати не годиться, згідно з Мурреївською традицією. Скажи мені одне: ти вийдеш за Ендрю Муррея?

— Ні, ніколи.

— Добре. А отже, як зміниш свою думку щодо мене, то дай мені знати. Одружимось, якщо мої почуття до тебе не згаснуть.

Нашу розмову я відтворила точно, не додаючи й не випускаючи жодного слова. А в книзі «від Джиммі» описала все так, як воно мало відбутися.

Здалося мені, що Перрі був сильніше засмучений моєю відмовою, ніж Ендрю, і це мені болить. Надто я люблю Перрі як товариша і друга! Так мені тяжко на душі, що завдала йому прикрості! А втім, я знаю: він скоро відновить душевну рівновагу.

Отже, я залишаюсь у Чорноводді сама. Що ж: буду працювати, поволі спинаючись на альпійське верхогір’я. Хвилинами я шкодую, що не поїхала з панною Роял.

Однак віри у свої сили не втрачаю. Мій світ посейбік завіси — мій внутрішній світ.

Місячний Серп, 21 червня 19…

Щойно приїхала додому, як одразу відчула, що атмосфера тут просякнена невимовленим осудом. Відтак збагнула, що тітка Елізабет уже довідалася про нещасливі освідчини Ендрю й не в жарт розгнівана. Тітка Лаура вельми зажурена. Але ніхто нічого не говорить. Кузен Джиммі повідав мені у саду, мовляв, Ендрю, відколи дістав мою відмову, втратив апетит і помітно схуд. Тітка Едді обурена й питає, чи я, бува, не збираюсь вийти за принца, коли вже її син мені не підходить.

Кузен Джиммі вважає, що я повелася правильно. Але додав, що я вчинила би ще краще, якби, вислухавши освідчення Ендрю, забила його і закопала труп у Країні Висот. Як добре мати одного такого друга — не більше! — бо мати чимало таких друзів людині шкідливо…

22 червня 19…

Не знаю, що гірше: почути освідчення людини, яку не кохаєш, чи не почути його від людини, яку справді кохаєш. І перше, і друге приємності не справляє.

Доходжу висновку, що я лиш уявила собі деякі речі під час тієї ночівлі в домівці Старого Джона. Тітка Рут, очевидно, має слушність, кажучи, ніби моя уява потребує добрячої узди.

Нині я несподівано зачула посвист Тедді. Чи не має він для мене якоїсь важливої новини? Так і сталося. Тримав у руці листа: склав іспит настільки успішно, що дістав єдине стипендіальне місце в художній школі у Монреалі. Стипендія — п’ятсот доларів на два роки.

— Блискуче, Тедді! — промовила я, аж тремтячи від радості за нього. — Як же я тішуся! Але як твоя мама? Що вона скаже на те?

— Вона дозволила мені їхати, але житиме тут самотньою і нещасною, — відповів Тедді. — Я хотів, щоб вона їхала зі мною, та вона відмовляється покидати свою домівку. Ти могла би стати для неї чудовою розрадницею, Емілі. Який жаль, що вона тебе не любить!

Не прийшло Тедді на розум, що я теж потребую, може, якоїсь розради. Запала мовчанка. Рушили до Завтрашньої Стежки, такої гарної нині, що, певно, жодне Завтра не зможе посилити її чарівності. Упродовж кількох хвилин я почувалася дуже щасливою. Але мовчання тривало задовго, й за хвилину-другу мені стало дуже і дуже сумно.

— У Монреалі я працюватиму не покладаючи рук. Може, вдасться мені з часом дістатися до Парижа. Там, за кордоном, я матиму змогу оглянути оригінали великих художників — те, до чого я поривався весь час. А коли повернуся…

Тедді урвав свою мову і звернувся обличчям до мене. Я гадала, він скаже мені щось подібне до того, що сказали Перрі та Ендрю. Не знаю, що б я йому відповіла.

— Що буде тоді?.. — запитала я.

— Прославлю прізвище Кент на всю Канаду! — урочисто виголосив Тедді.

Я широко розкрила очі.

Відтак промовила декілька люб’язних, але цілком утертих фраз, і ми розійшлися.

Я могла би шалено, до нестями кохати Тедді Кента, якби я собі це дозволила, якби він сам цього прагнув. Та йому байдуже до мене — тепер це очевидно. Забув про те, як зустрілися наші погляди в оселі Старого Джона, забув, що казав мені коло церкви тоді, три роки тому… Тепер він зустрічатиме у своєму