Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

стаття 13 Закону України «Про попереднє ув'язнення» в редакції, чинній до 1 грудня 2005 року (внесені зміни й доповнення. набрали чинності 21 грудня 2005 року), п. 1.5, п. 2.4 Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затвердженій наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 13 від 25 січня 2006 року).

Основні тези:

«…законодавство, що застосовувалося,… не визначало з достатньою ясністю сферу та порядок здійснення дискреційних повноважень, покладених на органи державної влади щодо перевірки кореспонденції затриманих…» (§ 54)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–95768

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1261654406

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

Немає застосування даного рішення судами.

Фактичні обставини справи: 9 березня 2000 року заявника затримали в у Греції на підставі міжнародного ордеру на арешт та привезли до України. Три дні він утримувався у Донецькому ізоляторі тимчасового тримання. З його слів, його в ті дні побили працівники міліції та в результаті цього він надав зізнавальні покази. 11 березня йому був наданий адвокат. Заявникові пред’явили обвинувачення та він повторив свої перші покази уже у присутності адвоката. Після чого йому заборонили бачитися із адвокатом 15 днів. І в той період, 29 серпня, заявника ще раз допитали без присутності захисника. 4 серпня 2000 року за проханням заявника йому надали нового адвоката. 20 жовтня мати заявника подала скаргу до прокуратури на жорстоке поводження міліціонерів із її сином та позбавлення його доступу до адвоката після першого допиту, у відповідь отримавши відмову від 13 травня 2001 року в порушенні кримінальної справи. Розпочався судовий розгляд, під час якого заявника утримували в залізній клітці, а захисник сидів у залі на значній відстані від нього. Заявник неодноразово просив про побачення із членами сім’ї, але отримував відмови з мотивуванням, що побачення буде надано лише після винесення вироку по справі. Заявник 10 січня 2002 року звернувся до суду із клопотанням про звільнення його з-під варти, одна йому було відмовлено 11 квітня того ж року. У період з травня по червень, а також з 8 по 15 липня 2002 року заявник перебував у Дебальцевському ізоляторі тимчасового тримання. Умови утримування там були жахливими: недостатність харчування, заборона отримувати посилки від рідних, відсутність водопостачання, неналежні санітарні умови. У відповідь на скаргу заявника прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи щодо неправомірних дій працівників цього ізолятору. 6 квітня 2004 року Апеляційний суд Донецької області визнав заявника винуватим, призначивши покарання у вигляді 15 років позбавлення волі. Суд розглянув також скаргу заявника на жорстоке поводження щодо нього з боку працівників міліції та підтримав рішення прокуратури від 13 травня 2001 року про відсутність складу злочину в їх діях. Верховний Суд України 16 грудня 2004 року залишив вирок в силі.

Суд встановив, що фізичні умови тримання заявника в Дебальцевському ізоляторі тимчасового тримання були принижуючими гідність поводженням; заявник був позбавлений захисника після затримання і саме в той період він надав зізнавальні покази у вчиненні тяжкого злочину, таким чином захистові заявника була завдана непоправна шкода з самого початку судового розгляду, а державні органи ніяк не відреагували на цю процесуальну помилку, наприклад, виключенням цих показів із доказової бази для засудження заявника; клопотання заявника від 10 січня 2002 року про звільнення його з-під варти було розглянуте лише 11 квітня 2002 року, що не відповідає вимогам невідкладного розгляду; українському законодавству не вистачає точності в питанні надання побачень обвинуваченому із членами його сім’ї в слідчому ізоляторі до винесення вироку, за таких умов Суд не може визнати, що втручання в право на повагу до сімейного життя заявника була «передбачена законом»; заявник утримувався в неналежних умовах під вартою в Дебальцевському ІТТ та поза межами розумного строку, заявник не мав правової допомоги на початковому етапі розслідування і мало місце обмеження спілкування з його адвокатом в ході слухань, відсутність побачень з родичами під час слідства і суду, а також відсутність засобів правового захисту щодо скарг на умови його утримання під вартою і відсутність побачень з родичами; у заявника були відсутні ефективні та доступні заходи правового захисту в національному законодавстві щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою.

Представник заявника в Суді: адвокат Андрій Крістенко.

Суд визнав порушення статті 3, статті 5 § 4, статті 6 §§ 1 та 3 (с), статті 8, статті 13 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: п. п. 7, 23, Інструкції Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратура, Верховного суду і Служби безпеки «Про порядок конвоювання обвинувачених або засуджених в, з або в судах на вимогу судових властей» від 16 жовтня 1996 року, стаття 12 (1) Закону України «Про попереднє ув’язнення», статті 162, 345 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року.

Основні тези:

«Суд вже неодноразово підкреслював, що справи, що стосуються заяв про неналежні умови утримання під вартою, не підлягають суворому принципом affirmanti incumbitprobatio (той, хто щось стверджує, повинен довести це твердження), оскільки в таких випадках тільки держава — відповідач має доступ до інформації, здатної підтвердити або спростувати ці твердження. Звідси випливає, що, після того, як Суд повідомляє уряд про скаргу заявника, на Уряд покладається завдання збору та підготовки відповідних документів. Якщо воно не представить переконливих доказів щодо матеріальних умов утримання під вартою, це може привести до висновку про обґрунтованість тверджень заявника» (§ 55)

«Суд повторює, що стаття 5 § 4 Конвенції дає заарештованій чи затриманій особі право на розгляд процесуальних і матеріальних умов, необхідних для «законності», в термінах Конвенції, позбавлення його волі. Це означає, що до суду з відповідною юрисдикцією повинен розглянути не тільки