Читати книгу - "Вулик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У Дорити народився син, але семінарист, коли знову приїхав на канікули, не схотів її навіть бачити.
— Це лиха жінка,— казав він,— сатанинське поріддя, здатне своїми підступами занапастити найдоброчеснішого чоловіка. Відвернімо від неї наші очі.
Дориту вигнали з дому, і вона якийсь час блукала від села до села, притиснувши немовля до грудей. Дитя померло якоїсь ночі в одній із печер над річкою Бурехо в провінції Паленсія. Матір нічого нікому не сказала: прив’язала сину до шиї камінь і кинула в річку на поживу форелі. І тільки тоді, коли назад вороття вже не було, зайшлася плачем і залишалася в печері п’ять днів, голодна, бо не хотіла нікого бачити.
Дориті виповнилося тоді шістнадцять років, і мала вона сумний і мрійливий вид бездомного бродячого цуценяти.
Вона никала по борделях Вальядоліда й Саламанки, де на неї дивились як на поламані меблі, поки врешті-решт не назбирала грошей на дорогу до столиці. Тут влаштувалася в будинку розпусти на вулиці Мадера — з лівого боку, якщо йти знизу,— прозваному «Лігою націй», бо там було чимало іноземок — француженки, польки, італійки, одна росіянка, кілька смаглявих вусатих португалок, але найбільше було француженок: кремезні, схожі на чередниць ельзаски; поважні нормандки, які пустилися берега, щоб збити грошенят на весільне вбрання; хирляві парижанки — деякі з блискучим минулим, котрі глибоко зневажали шофера чи комерсанта, який віддавав їм свої чесно зароблені сім песет. З цього будинку Дориту забрав дон Ніколас де Паблос, багатій із Вальдепеньяса, котрий узяв із нею цивільний шлюб.
— Мені потрібна така жінка,— казав дон Ніколас своєму племінникові Педрито, який досить добре віршував і вивчав філософію та літературу,— щоб була пристрасна, аби я втішався нею, розумієш? А ще міцна й гарна, щоб було за що вхопити. Все інше — дурниці та сентиментальні балачки.
Дорита народила чоловікові трьох дітей, але всі вони були мертві, бо народжувалися в бідолашної жінки ногами вперед й одразу задихалися.
Дон Ніколас виїхав з Іспанії в 1939 році,— подейкували, буцімто він був масоном,— і відтоді про нього ні чутки ні вістки. Дорита не наважилася прибитися до когось із родичів чоловіка, тож коли скінчилися ті невеликі гроші, що лишалися в домі, вона знову пустилася на всі заставки, однак безуспішно. Хоч як вона старалася бути лагідною та привабливою, але постійної клієнтури не мала. Було це на початку 1940 року. Дорита не була вже юною, як колись, до того ж зросла конкуренція, з’явилася сила-силенна молодих гарних дівчат. Та ще й чимало сеньйорит займалися цим безкоштовно, заради розваги, відбиваючи в інших шматок хліба. Отак Дорита потерпала в Мадриді, поки не запізналася з доньєю Хесусою.
— Я саме шукаю другу прасувальницю, на яку можна було б покластися, ходімо зі мною. Робота не важка — сушити та прасувати простирадла. Матимеш три песети на день, зате й робота щоденна. А по обіді будеш вільна і вечорами теж.
По обіді Дорита супроводжує одну сеньйору-каліку: вони прогулюються бульваром Реколетос або заходять до консерваторії послухати музику. Сеньйора платить їй дві песети — та ще й пригощає кавою з молоком; сама ж п’є шоколад. Сеньйору звати донья Сальвадора, колись вона працювала акущеркою. Характер у неї препаскудний — вона весь час бідкається та бурчить. А ще раз по раз лається й торочить, що цілий світ треба було б спалити, бо від нього, мовляв, не жди пуття. Дорита терпить її та підтакує, щоб не втратити двох песет і кави.
Обидві прасувальниці — кожна за своїм столом — співають, постукуючи прасками по латаних простирадлах. Іноді перемовляються.
— Вчора я продала свій пайок. Він мені не потрібен. Чверть кіла цукру віддала за чотири п’ятдесят. Чверть літри олії — за три. Двісті грамів квасолі — за дві, вона була вся червива. А каву залишила собі.
— А я віддала дочці, я все віддаю дочці. А вона щотижня пригощає мене обідом.
Лежачи в комірчині на горищі, Мартін чує їхні голоси. Слів він не розбирає. Проте чує безладний спів, стукіт прасок об столи. Він уже давно прокинувся, але не розплющує очей. Йому приємно відчувати поруч Пуру, котра раз по раз обережно цілує його, а він удає, буцімто спить, щоб можна було лежати отак, не рухаючись. Він відчуває на своєму обличчі волосся дівчини, відчуває її голе тіло під простирадлом, відчуває її подих і те, як часом вона злегка похропує.
Так спливає ще якийсь час: це його єдина щаслива ніч за багато місяців. Він мовби зробився іншим, мовби помолодшав на десять років і знову став юнаком. Він усміхається й повільно розплющує одне око.
Пура, спершись ліктями на подушку, пильно на нього дивиться. Завваживши, що він прокинувся, всміхається й собі.
— Як тобі спалося?
— Чудово, Пурито, а тобі?
— Мені теж. З такими чоловіками, як ти, дуже добре. Ви зовсім не заважаєте спати.
— Облиш. Поговори про щось інше.
— Як хочеш.
На якусь мить западає тиша. Пура знову його цілує.
— Ти романтик.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулик», після закриття браузера.