Читати книгу - "Свята Марійка"

– А як же дитина?… – питала Наталка в матері. – Хто ж за малою пригляне?

– А ти дитину посади в коляску та й вези її з собою! Я вам за няньку не наймалась!

– Мамо, але ж це три кілометри в один бік! Мені важко. Та й далеко…

– Я колись молодою ходила на роботу аж за десять, а тут… якихось три. Помаленьку, Наталко, холодочком, йди попід дерева, та й якось дійдеш!

І Наталка таки пішла…

Вона не знала, де саме шукати Дениса, никала фермою туди й сюди, стала напитувати в людей. А тоді ще зо дві години чекала під ворітьми.

Дочекалась…

– Чого ти тут ходиш?! – розсердився Денис, як побачив зморену Наталку. – Он геть уся у пилюці і дитину по такому сонці волокла!

– Нам треба сміття вивезти…

– То хіба ж не можна було мені вдома про це сказати? – дивувався Денис.

– Там уже повна яма… – Наталка згадувала материні слова.

– Де там вона повна?! Я що, не бачив?

– Повна, Денисе, – хіба ж я марно йшла?…

– Наталко, я дуже поспішаю, повертайтеся додому, я потім справлюся… Та й взагалі, навіщо тобі той гній? Ти собі гляди дитини.

– Ні, Денисе! Їдь і вичисти саме тепер яму! – чомусь розпалювалась Наталка.

– Що з тобою таке?

– Зараз же їдь по сміття!

– Не треба мною штурхати!

І зчинилась сварка…

– Ти бачила, які у вас кругом хати кущі понаростали? Лопухи аж у вікна зазирають! Скоро там і вовки завиють! Хто вирубувати буде? – мати приїхала від дядька звично рознервована і на Наталці зганяла свій гнів.

– Денис тільки тиждень тому рубав, здається…

– Щось не видно, щоб він рубав! Гарно ж ти слідкуєш!

– Я не встигаю за господарством, та й дитину треба доглядати, готувати їсти.

– А я у свій час усе встигала!

– Гаразд, мамо… – корилася Наталка. – Я скажу, і Денис повирубує, що треба…

– Повирубує? І за хлівом непорядок! У батька твого на подвір’ї завжди був лад, і йому не треба було нагадувати, щоб він повикошував бур’ян, як Денисові, – дорікала мати. – У нас із батьком скрізь і завжди, й у всьому був порядок! А тепер?

Наталчина мати їхала із села, а у її доньки кожного разу на серці закипала злість – на свого чоловіка…

А якось мати приїхала в неділю й жила із Наталкою й Денисом увесь тиждень: казала, що у місті її образили.

За той тиждень не було жодного дня, щоб Наталка із Денисом не сварились.

Як вітчим забирав Наталчину матір назад – приїхав і перепросив, Наталка вперше сказала до Дениса:

– Може, ми спробуємо купити собі власну хату?

– А ця? Хіба ж вона не наша? Мати ж твоя казала на сватанні, що тобі її дарує. А як тепер?

– Ти що, не бачиш, моя мати нам тут не дасть спокійно жити…

– За що ж ми купимо свою хату? У мене грошей нема.

– Продамо материну, якщо вона нам її подарувала, і за ці гроші купимо свою.

– Таж люди із вас будуть в селі сміятися: є батьківська гарна хата, а вони будуть її продавати! – сказала своє рішення свекруха. – Та й не така ти вже здорова, Наталко, щоб самій собі давати раду.

– Але ж до цих пір якось давала?…

– Коли б не твоя мати та не ми з батьком, то вас із Денисом би й кури загребли!

А наступної осені, коли уже була викопана картопля й дерева стояли геть безлисті, надвечір прийшла свекруха.

– Наталко, мені треба із тобою поговорити. Зараз батько привезе твою маму назад додому, назовсім… Вона тепер буде жити разом із вами.

– ??? – здивувалася Наталка.

– Твоя мама сьогодні рано прийшла до нас із плачем, казала, що вже давно додому вернулася б, тільки ж не знає, що ви будете на це казати? Чи ти, Наталко, не будеш проти?