Читати книгу - "Моє сторіччя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А чому б і ні? Мене називатимуть у майбутньому не лише твердою, як камінь, «пані Тройганд[59]» чи «Залізною леді», а й згадуватимуть у контексті історії літератури. Вічно ця соціальна заздрість і ненависть до тих, хто заробляє більше! Так, ніби я вибирала собі цю роботу. Ні, мене змусило почуття обов’язку. Мене щоразу обирали — і тоді, коли в Ганновері я стала міністром економіки, і згодом, коли отримала посаду у великій будівлі на Вільгельмштрассе, де мого попередника просто застрелили (цікаво, хто ж це зробив?), а в трасті бракувало когось, хто взяв би на себе відповідальність. Те саме і з «Експо-2000». Мене просто змусили до цього, і саме через те, що я не боюся ризикувати, не підпорядковуюся нікому, тільки ринку, і можу змиритися з втратами, бо я не лякаюся влазити в борги, які згодом окупаються сторицею, а ще через те, що я витримаю все, витримаю й залишуся твердою, мов камінь, чого б це не вартувало…
Не буду приховувати: так, з’явилися безробітні, вони й досі є. Той пан, який мене описує, збирається повісити на мене сотні тисяч безробітних. А я кажу: «Не страшно!» Вони завжди можуть повалятися в соціальному гамаку, тоді як я, без перепочинку, мушу брати на себе все нові й нові завдання. Коли в дев’яносто четвертому мій траст завершив свою надзвичайну роботу і ліквідував рештки планової комуністичної економіки, я змушена була відразу ж готуватися до наступної пригоди — всесвітньої виставки. Що означає готуватися? Це означає на повній швидкості стрибнути на коня під назвою «Експо-2000». У цю досить розмиту ідею треба було вдихнути життя. Тоді як я, можливо, зі значно більшим задоволенням за рахунок держави повалялася б у згаданому гамаку в ролі такої собі частково безробітної — звісно, на терасі нашої родинної вілли з виглядом на Ельбу. Зараз я, на жаль, надто рідко можу насолоджуватися цим краєвидом і практично ніколи — до заходу сонця, бо траст усе ще висить на мені, бо мені знову погрожують новим фінансовим розслідуванням, бо цей пан, який збирається здерти з мене гроші заднім числом за період ще до дев’яносто четвертого, цей пан збирається виставити мені неймовірно високий рахунок. На його думку, саме я, а не західнонімецька калієва промисловість, довела до збитків і боргів Бішоффероде і викинула на вулицю кілька тисяч шахтарів; на його думку, саме я, а не, приміром, Крупп, довела до банкрутства сталеливарні в Оранієнбурзі; саме я, а не, наприклад, Куґельфішер зі Швайнфурта, перетворила на руїни численні прокатні та шарикопідшипникові заводи з доісторичних часів НДР; саме мені приписують афери із західними грошима, призначеними на відбудову східних територій, — буцімто завдяки мені ці гроші опинилися на рахунках «загниваючих» західних фірм, таких як корабельня «Вулкан» із Бремена, і допомогли цим фірмам знову розцвісти. Усе це приписують мені, пані Тройганд, вона ж Женні Трайбель, якій вдалося заробити на цьому мільярд — коштом безлічі бідняків, що беззахисно розмахують ногами й руками…
Ні. Мені ніхто нічого не дарував. Мені все довелося взяти самотужки. Мене спонукали до дії не слиняві соціальні мотиви, а гігантські завдання. Я просто люблю ризик, а ризик любить мене. І коли одного дня врешті припиняться розмови про буцімто завелику кількість безробітних і про безслідно, я повторюю, безслідно зниклі гроші, і коли більше жоден півень не кукурікне про те, що квитки на «Експо-2000» закуповувалися за державні кошти, і ніхто більше не згадуватиме схожі дурниці, — аж тоді всі зрозуміють, які велетенські вільні простори відкрив наш траст завдяки жорсткій зачистці, а також зрозуміють і те, що, які би збитки не потягло за собою «Експо-2000», їх можна сміливо відразу записувати в активи нашого майбутнього, нашого спільного майбутнього. А я тоді врешті зможу спокійно насолоджуватися виглядом на Ельбу з нашого родинного гнізда, поезією ділових річищ і безкоштовними заходами сонця, — хіба що мене знову покличуть реалізовувати якісь амбітні завдання. Наприклад, мені було би цікаво очолити майбутній обмін німецької марки на євро — не має значення, у монетах чи банкнотах…
«Не страшно!» — скажу я тоді сама собі, і діятиму жорстко, тверда як камінь. І ніхто, чуєте, чуєте ви, пане, який має намір про мене написати, ніхто не зможе вберегти жінку, що не знає слабкості, від цієї гри, як і від банкрутства такого розміру, що воно вже саме по собі обіцяє успіх…
1995…і ось, любі слухачі та слухачки, як кажуть у Берліні, наче ведмідь з ланцюга зірвався. Ви тільки послухайте: їх було двісті, а може й усі триста тисяч, і вони змусили Курфюрстендамм, який уже пережив стільки доленосних моментів, просто закипіти, ні, вийти з берегів по всій довжині — від Меморіальної церкви кайзера Вільгельма до Галлензеє. Таке можливе тільки в цьому місті. Тільки тут, у Берліні, де нещодавно стала справжньою сенсацією інша подія — коли всесвітньо відомий митець на ім’я Крісто спорудив незрівнянно чарівне шатро для Рейхстагу, і це привабило сотні тисяч глядачів, — тут і тільки тут, де лише кілька років тому молодь танцювала на Стіні, насолоджуючись п’янким святом свободи, а вигук «Не може бути!» став гаслом року, тільки тут, кажу я вам, можна знову зібрати навіть більшу кількість жадібних до життя та готових на все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моє сторіччя», після закриття браузера.