Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Він лаяв себе за необачність і якби міг вернути вчорашній день, не дозволив би війську розслаблятися. Тепер якомога швидше треба було вирушати в рейд дорогами й стежками свого краю, аби поповнити повстанське військо. А зараз вояки ніяк не могли зігрітися. Не наважившись розпалити багаття, вони сушили мокрий одяг своїми тілами. Тільки через два дні були готові знову взятися за зброю.

– Ну що, покажемо їм, де раки зимують! Правильно, не варто чекати ранку, усе зробимо зараз, – Григорій підтримував пропозицію своїх командирів, які за півдня зібрали всі їхні маленькі групи. – Якраз смеркається, а це гарний час для серйозної справи, – щойно торкнувся чобітьми свого коня, як той одразу рушив з місця. – Уперед, Адмірале! Раз ми удвох вискочили з тієї м’ясорубки, значить, ще повоюємо. Сьогодні доберемось до Цареборисова, чи Червоного Оскола, як його перейменували більшовики. Кого вдома зловимо, кого ще на роботі, але всі отримають, що заслужили.

І вже невдовзі були в центрі. Одні тачанки з кулеметами спинилися перед волосним комітетом незаможних селян, інші розвернулися на парткоми і «черезвичайки», були й під телеграфом та поштою. Усе почалося з тієї великої кімнати, де ще не закінчилася нарада з міліцією. Коли туди увірвалися савоновці, усі так і залишилися сидіти, а прийшовши до тями, мовчки здавали зброю. Лише в кабінеті голови волкомнезаму лунали постріли і сипалося розбите скло. Два побратими, які мали схопити Василя Трощила живцем, були поранені, а сам він ховався за великим столом, збираючись звідти поцілити в Савонова, який умить прибіг на допомогу. Тож, вибивши йому з рук револьвер, Григорій швидко витягнув здорованя Василя з-під столу. «А це тобі за моїх побратимів», – і тільки проказав, як відсічена шаблею голова гепнулась об підлогу. Поки він поспіхом переглядав його документи, хтось із повстанців підкинув ту чубату голову в приміщення ревкому.

Усіх інших вивели у двір, куди збігалися місцеві жителі, почувши, що з’явився сам «батько» Савонов.

– То що будемо з ними робити? – питав отаман, показуючи на доволі велику шеренгу, недалеко від якої горіла вся документація совєтських органів і їхні печатки.

– Бий, Грицю, цих шкуродерів! Бий! Вони в нас і останнє позабирали! – кричали люди навперебій. – А то й нам на розправу віддай, ми їх палицями та кулаками заб’ємо! – і таке зривалося з вуст змучених селян. А почувши, як ті просяться, умить стихли. – Ну, якщо розкаюються, то, може… іншу кару, замість смертної… – боязко злетіло з одних вуст, потім з других. – Простити! Простити! – вигукували інші. – Це ж не ті, що вас побили два дні тому, то все Заволзька дивізія. А наша міліція тільки й здатна тягти з комори та клуні. Бач, як просяться. Коли смаженим запахло, навіть до повстанців готові приєднатися, – уже й сміятися з них почали. – Клянуться, що ніколи й нікому не заподіють ніякої шкоди, – переказували їхні слова та знову реготали.

– Раз так, то треба простити, – це був дід Карпо, який і цього разу дістався сюди на Петровому возі.

– Я вже одного простив, – Савонов показав шаблею на кабінет Трощила. – А він наступного дня цілу дивізію привів.

– Туди йому й дорога! І цього ката відправ на суд Божий! – вказували на головного міліціонера Гордієнка, ще й на розвідника ізюмського, який тільки з’явиться тут, так і чекай якоїсь біди.

Чи так би зробив Григорій, чи по-своєму, але перед ним з’явилася мати.

– Відпусти їх, сину, – торкнулася його руки. – Ксанка, здається, народжувати збирається, – додала ледь чутно. – Не бери хоч сьогодні гріх на душу.

– Гаразд, нехай буде по-вашому. Розійдись! – і велика шеренга дружно зітхнула. – А тих трьох заведіть на той бік і зробіть, що люди просять, – наказав своїм бійцям.

Коли Григорій доїжджав до материної хати, на площі вже не було жодної людини – так швидко усі розбіглися. Не горіло й світло у вікнах адміністративних будівель, скрізь панувала тиша, неначе нічого й не трапилось, лише безголовий труп Василя Трощила, який валявся обабіч центральної дороги, нагадував, що тут було не тільки прощення, а й вирок.

А отаман Савонов уже був перед рідною хатою. Ще й кінь не спинився, як вершник скочив на землю, неначе чужими ногами переступав по двору, навіть спинився перед дверима, і тільки-но відчинив їх, як у напівтемряві, бо каганець ледь блимав, побачив біля столу дівча, яке куталося в суконний батьків піджак. Ховаючи великий живіт, воно терло руками поперек.

– Ксанко, це я, – проказав тихо, аби вона не злякалася.

– Ой! – вона обхопила живіт руками. – З тієї хвилини, як мати побігла, весь час виглядаю тебе. Може б, і не проґавила, але все частіше став нападати нестерпний біль.

– Нічого, я вже тут, – обіймав на радощах та шукав у пітьмі її губи. – Усе буде добре, – витирав і сльози, які вона, мов дитина, розмазувала по щоках.

– Я не всиділа на хуторі. Хоч там і їсти було що, усе ж не вдома, – тепер виправдовувалась, порушивши обіцянку. – А ти нікого не вбив? – вдивлялася в його очі. – То погана прикмета, кажуть, що дитина в червоних плямах може народитися, – переказувала почуте.

– Ні, я всіх помилував, – гладив її худенькі плечі та пригортав до себе, неначе й не було тієї довгої розлуки.

– Мені так погано без тебе. Я хочу, щоб ти назавжди залишився, – мостила на його плече голову. – Ні весілля не треба, ні документів, тільки б бути разом.

– Будемо, обов’язково будемо, – обнявшись, вони довго стояли в напівтемряві, не знаючи, в яку хвилину їх знову розлучать.

Коли вечеряли, в Ізюмі вже стягували регулярні війська, а коли тільки-но почало світати, чотири кавалерійські полки були готові йти на Цареборисів. Мабуть, від команди червоних командирів «Впєрьод!» Григорій прокинувся. А поглянувши на маленькі віконця, через які вже почав пробиратися ранок, він знову заплющив очі, тільки довго дрімати і цього разу не довелося – на подвір’ї з’явилися вартові. Тієї хвилини метушня була і в хаті, бо щойно вони постукали, як голосно закричала дитина.

– Хлопчик, – баба Палажка намагалася бути радісною. – Маленький Грицик, – замотувала його у стареньку полотняну тканину. – Це ж треба: як дві краплі води! – поглядаючи то на одного, то на іншого, намагалася встановити