Читати книгу - "Гордівниця Злата"

Гліб зголоднів і змерз. Удень він проміняв куртку на шматок хліба, але голод знову нагадував про себе, а тонка сорочечка не рятувала від нічної прохолоди.

Гліб думкою перенісся до палацу Там було тепло й затишно. Він до останнього не вірив, що батьки відречуться від нього, і все-таки сподівався, що батько врешті-решт отямиться та пошле за ним навздогін, але з кожною хвилиною надія ставала усе слабшою, поки не вмерла зовсім у брудних нетрях на околиці міста.

«Я нікому не потрібний», — з болем подумав хлопчик.

Раптом від стіни відокремилася темна фігура. У перший момент Гліб злякався й хотів утекти, але передумав. Йому нікуди було тікати, та й яка різниця, що з ним станеться? Фігура станула немов тінь. Хлопчик завмер, вдивляючись у нічну імлу. Вирішивши, що йому примарилося, він зробив кілька нерішучих кроків, але раптом перед ним виникла Віщунка з Лисячої Нори.

— Ось де ти, любчику! А я тебе обшукалась. Уже як я про тебе тривожилася! — сплеснула вона руками в удаваній привітності.

У Гліба защемило серце. У всьому світі знайшлася лише одна людина, яка хвилювалася про нього, — стара Віщунка.

— Ходімо зі мною, у мене ти знайдеш і стіл, і дах, — метушилася біля хлопчика стара.

На безлюдній вуличці почувся цокіт копит. Гліб посторонився з дороги, але Віщунка чіпко схопила його за руку й загадково промовила:

— Це за нами.

Тупіт копит наближався. З-за рогу вивернув екіпаж, і коні стали як укопані. У нічній темряві карета здавалася зовсім чорною. В очах вороних коней грали червонуваті відблиски. Кучер кутався в плащ із високо піднятим коміром. Його обличчя приховував низько насунутий крислатий капелюх. Здавалося, не людина, а тінь сидить на козлах. Побачивши лиховісний екіпаж, схожий на катафалк, Гліб позадкував, але Віщунка підбадьорливо посміхнулася:

— Чого злякався? Коні смирні, а кучер і взагалі безсловесний. Правда, колись з норовом був, але тепер він мій: душею і тілом. Я йому послугу зробила, і за це він мені служить вірно. Так що боятись нічого, — бадьоро сказала Віщунка, відкрила дверцята й підштовхнула хлопчика до сходинок.

Придушивши страх, Гліб заліз у карету й сів на сидіння. Віщунка жваво заскочила слідом за ним. Коні взяли з місця в кар’єр, і карета помчала вперед.

Минулий день був занадто довгим і повним тривог. Постукування копит по бруківці заколисувало. Згорнувшись калачиком, Гліб задрімав на м’яких подушках. Стояла глибока ніч, коли хлопчик раптом прокинувся від того, що Віщунка смикала його за плече.

— Приїхали, — оголосила вона.

Гліб протер очі й покірно вийшов за старою з екіпажа. Карета стояла посеред двору незнайомого замку. Хлопчик мимоволі скулився. У мертовному світлі місяця будівлі й високі фортечні стіни, які обступили їх, навівали страх. Жодна жива душа не вийшла їм назустріч. Жодного вогника не загорілось у вікнах. Раптом пролунав бій годинника. Хлопчик здригнувся від несподіваного звуку й обернувся. З чорної похиленої вежі на нього, наче обличчя привиду, дивився годинниковий циферблат. Усупереч пружині, що стирчала з нього, і покрученим стрілкам годинник йшов і відбивав час.

Глібові нестямно захотілося втекти звідси. Він оглянувся у бік екіпажа, але того й слід загув. Карета разом з кучером і конями немов розчинилася в нічній пітьмі. Стара метушливо підхопила хлопчика під руку.

— Не бійся, любчику. Місце тут надійне, тихе. Роздивишся й тобі тут сподобається.

Гліб знехотя пішов за Віщункою до замку.

— Хто тут живе? — пошепки запитав він.

— Нікого. Господарі давно виїхали, а мене залишили за житлом наглядати.

Освітлюючи дорогу лампою, стара повела Гліба, показуючи його новий притулок. Покинутий будинок занепадав. Усе затяглося павутиною і покрилося пилом, але навіть при тьмяному світлі було видно, що колись господарі не скупилися на оздоблення замку. Розкіш і багатство впадали в око, і все-таки з кожною миттю бажання Гліба вирватися звідси зростало. Хлопчика переслідувало незрозуміле відчуття, що перед тим, як мешканці замку залишили його, тут сталося щось жахливе. Від стін віяло злом, а в мовчанні причаїлася погроза.

У парадному залі Гліб побачив портрет чорноволосої дівчини, мабуть, хазяйки замку, і мимоволі зупинився. Що змусило її виїхати звідси, і де вона тепер? Дивлячись на її самовпевнену зарозумілу посмішку, Гліб чомусь згадав брата.

— Гарна? — запитала Віщунка.

— У неї погляд змії, — сказав Гліб, не в змозі перебороти незрозумілої ворожості до світської красуні, і з благанням додав: — Мені тут не подобається. Будь ласка, поїдемо звідси.

— А от капризи виявляти не гоже. Тобі ж більше йти нікуди, так що вибирати не доводиться, — невдоволено стиснувши губи, нагадала Віщунка.

Гліб мовчки вислухав справедливий докір. У нього не залишилося ні дому, ні батьків. Розум говорив, що він повинен дякувати долі за дах. Але душа рвалася геть зі стін похмурого замку. Він волів би ночувати просто неба, ніж залишатися тут.

— Якщо хочеш повернутися додому, то не скигли, а доведи, що ти чогось вартий, — сказала Віщунка.