Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— Не хочеться мені, щоб мама про тебе погано думала.

— Ні, Лесю, — заперечив Юрко, — краще вже мені ходити в «зрадниках», ніж усім пояснювати свою поведінку. Загинемо!

— Так важко тобі…— зітхнула Леся.

— Перетерплю! І не один я, Лесю! Є в мене друзі, вони мені вірять, допомагають.

— Слухай, Юрку, — почала схвильовано, — як би там не було, а я тобі завжди лишуся вірним другом! І завжди віритиму! Ось побачиш! Це вже я напевно знаю!

— Спасибі тобі, Лесю! — голос Юрка затремтів від хвилювання та вдячності.— Ти дуже гарна дівчина, найрозумніша в усьому світі!

— Це вже ти занадто! — зашарілася Леся.

— Ні, не занадто, — заперечив Юрко, — ти справді дуже розумна дівчина і вірний друг! А коли поряд вірний товариш, то легко жити на світі і нічого не страшно!

— Я завжди буду тобі допомагати! — знову пообіцяла Леся. — Дуже я, Юрку, за тебе боюся. Ти йдеш з дому, — довірливо розповідала дівчина, — а мені так хочеться піти з тобою, оберегти тебе від небезпеки. Хочеться мені, щоб мама моя повірила тобі…

Про що говорили матері ні Юрко, ні Леся не допитувались, але біженці залишились жити в Берегових. Особливо заспокоїлась Галина Іванівна після відвідин старости. Зайшов він уранці, запитав Марію Федорівну:

— Дома Юрко? Поклич його, діло є!

Юрко рубав у повітці дрова, кинув сокиру, зайшов у хату, привітався, допитливо подивився на Щупака.

— Доволі тобі, хлопче, байдики бити, — повчально почав той, — пора й за роботу братися! Ти чув, як комендант Штарк призначив тебе своїм особистим рибалкою? Тепер щодня мусиш ловити відро риби для пана коменданта. Завтра вранці приїду за рибою, привезу тобі десятків два ятерів.

Мати поставила на стіл графин горілки. У посудині плавав червоний, аж вогненний перець. З'явилася на столі закуска.

— Сідайте снідати, Юхиме Мартиновичу, чарку вип'єте. Відкопала я вчора сулію горілки. Думали повітку пересипати, прикупили горілки для майстрів, а тут війна.

Староста сів за стіл, налив чарку, випив, задоволено плямкнув товстими губами:

— Добра горілка! Люблю перцівку! Отака горілочка була в нашому шинку! Умів мій покійний батько настоювати оковиту на травах! І мене навчив! І все-таки з перцем — найкраща горілка!

Староста випив підряд три чарки, закусив, розстебнув синю чумарку, захмелілими очима блимнув на Юрка:

— Натворили ви, хлопці, ділов!

— А що? — запитав Юрко.

— Думаєте, комісара спіймали? Може, й нагороду сподіваєтеся отримати? Дудки! Довго вам доведеться чекати тієї нагороди. Правда, — базікав захмелілий Щупак, — нагороду ви вже одержали — життя своє врятували. А якби взяли ордени, — староста пометляв перед Юрком прокуреним вказівним пальцем, — дорого б вам довелося платити за ті ордени…

Староста не витерпів, знову налив чарку горілки, відсунув на край столу графин, наказав матері:

— Сховай, Маріє, бо я від вашої горілки не відстану, а її там багато. І сьогодні я вже випив. Прийшов до мене Ситарчук, то ми й пом'янули Тимофія Шлапака. — Староста приречено покрутив круглою головою — Живе людина і не знає, що на неї завтра чекає. День прожив і кажи: «Слава Богу!» Ситарчуку від Майєра добре перепало. А все за того оточенця, що до вас прибився. Німецького служаку по голові Володька Карпенків угилив. І так його вдарив, ледве мізки в чоловіка не вискочили. А поліцаї, як везли служаку в палац, ледве не догола роздягли і ще додали…

— За що ж вони його били?

— Поліцаї були п'яні,— пояснив староста, — а той оточенець чи як його там вважали, лежав на возі непритомний. Скрипаль почав стягати з нього чоботи, а чоловік і гепнувся на землю. Поліцаї здуру зняли галас: «Тримай! Партизан хоче втекти! Дивіться, з возу зіскочив!» І почали гамселити його прикладами та носаками. Привезли бідолаху в палац, німецький лікар привів його до тями, а «партизан» тільки мекає та ноги піднімає, підошви показує. Майєр вийшов, блимнув на «партизана», запитав, де чоботи? Скрипаль і витяг їх з торби. Подивилися на них, а на підборах мідні цвяхи — на одному 18, а на другому — 20 цвяхів.

— А при чому тут цвяхи та підбори? — запитала мати.

— А при тому, — пояснив Щупак, — що такі чоботи — перепустка. Затримали агента, а в нього нема ніяких документів, бо навіщо йому гестапівські папери? Привели в поліцію, а він начальнику підбори показав і гайда собі далі. Начальник жандармерії Гофман подзвонив Ситарчуку, що йде агент 18–20, майте, мовляв, на увазі. А Ситарчук у Мотрі Баракудихи по саму зав'язку набрався, почув розпорядження і забув! Тепер йому Майєр зробив останнє попередження. От Ситарчук і прийшов до мене, бідкався про своє лихо. А я вже вам розповів, бо ви люди свої, перевірені!

Юрко розгублено розвів руками:

— Хто ж їх розбере, де поліцай, а де партизан? Прийшов, називає себе командиром Червоної Армії, орден пропонує,— от і довелося бігти в поліцію.

— І правильно зробив! А не побіжиш, самого поженуть, і назад вороття не буде! Тут уже пиши пропало! Чи правда, — запитав Щупак, — ніби вам кучер коменданта Штарка привіз бутель спирту?

— Не бутель, а літр, — озвалася мати. Староста радісно сплеснув руками:

— Чого ж ти, Маріє, мовчиш? Дай хоч покуштувати того спирту.

Мати поставила на стіл зелену пляшку.

Староста налив півсклянки, понюхав, сказав задоволено:

— Він.

Поволі, смакуючи, випив, вибіг з-за столу і, як той цап, заскакав по хаті. Знову сів за стіл, на мить заплющив очі від насолоди, й голосно плямкнув масними губами:

— Ох і міцний Штарків спирт! Аж у п'яти стрельнуло! Вогонь! Може, хоч трохи від цієї німецької сироватки в моїй нещасній голові замакітриться. Не бере мене горілка, — скрушно бідкався староста, — не бере, й квит! П'ю її як воду, і не п'янію. Страх мене тіпає: і німця боїшся, і партизан жахаєшся. Тільки й чуєш: там старосту порішили, там поліцаю на шию зашморг накинули. І на мене люди в селі як на того упиря дивляться. І не дурно дивляться, бо причин вистачає. А що я вдію? Не все од мене залежить. Така моя служба! А взявся за гуж, — то не кажи, що не дуж. Оце й сьогодні подзвонив Штарк, звелів скласти списки жителів села і стягти з кожної родини по центнеру збіжжя для потреб німецької армії. І буду стягати. А що на ділі виходить? Зерно німцю, а прокльони старості. І нікуди від цього не дінешся.

— Тяжко вам доводиться, Юхиме Мартиновичу, — пожаліла Щупака мати, — отаку рахубу взяли на свої плечі, може, краще позбутися вам цього старостування? Скажете німцю, здоров'я підводить!

Староста злякано замахав руками, перебив