Читати книгу - "З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]"

й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до ґротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. <…> Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець» (ЯММ-1. — С. 76). Парадоксально, цей вибір став у біографії ЮШ тим самим, чим у біографії його (фактично незнаного йому) батька, ґенерала Володимира Шнейдера-Шевельова, стала свого часу військова присяга «царю і отечеству», — це типовий для старої шляхти «кодекс служіння», якому ЮШ до кінця днів потрапив зберегти непохитну вірність, дослівно, «без страху й догани».

104

Цит. за: ЯММ-1. — С. 241.

105

У своєму opus magnum — «Історичній фонології української мови» (див.: Бібліографічні пояснення, 9) — ЮШ у «Вступних заввагах» («Підходи до історичної фонології української мови». — С. 55—68) реконструює повну ґалерею своїх попередників у світлі безсторонньої наукової оцінки, але й поза тим він упродовж своєї кар'єри присвятив чимало уваги поверненню в лінґвістику здобутків репресованих українських мовознавців 1920-х років (про Всеволода Ганцова й Олену Курило в укр. версії див. 8).

106

Докладніше про це див.: John P. C. Matthews. The West's Secret Marshall Plan for the Mind // International Journal of Intelligence and Counterintelligence. Vol. 16. Issue 3. July 2003. P. 409—427. (Стаття доступна в інтернеті).

107

Великому Кобзареві — гідну шану. Слово до українців, до української громади в США, до «Комітету пам'ятника Шевченку» // Григорій Костюк. Зустрічі і прощання. Спогади у двох книгах. Кн. 2. — K.: Смолоскип, 2008. — С. 483—487. (Там-таки наведено фотокопію з першодруку в газеті «Літературна Україна»).

108

Покійний голова НТШ у Львові, член-кор. АН УРСР та НАН України д-р Олег Романів (який був ініціатором перевидання «Енциклопедії українознавства» в Україні) згадував «перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН Г. В. Карпенка. На цьому зібранні директор поінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енциклопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ» (О. Романів. Довгий, тернистий шлях українства до самопізнання // Енциклопедія українознавства. Т. 1. — Львів: НТШ у Львові, 1993. — С. XVI).

109

Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery ręce / Oprac. i posłowie Krzysztof Pomian. — Warszawa: Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryżu, 2006. — S. 199. Нагадаю, що первісно Ґедройць пропонував підготувати антологію українських письменників-жертв сталінського режиму таки ЮШ, а вже той порекомендував доручити її Юрієві Лавріненку (в списку вміщених у передмові Лавріненкових подяк найперша складається ЮШ «за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці», — подібним безкорисливим способом ЮШ доклався до сили-силенної видавничих проектів, і не завжди йому дякували).

110

Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми — імперський центр — я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі «реаґує» на «націоналістичні диверсії» (читай, на сам факт існування української культури, ніяк не зв'язаної з російською) за тією самою інерцією радянської «контрпропаґанди»: анекдотичний казус, коли 2006 року групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному вечорі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається, і їм ніде виступити (див. про це: Антон Санченко. Шість камінців у ставок сучліту // Арьергард: Альманах. № 4. — К.: TOB: Антикварна Сучасність, 2010. — С. 357—358), — далеко не поодиноким приклад усе того самого, прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вимкненим зображенням, демонстрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю ґротесковість таких сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України їх використовують доволі широко, і нерозуміння серед молодшого покоління українців їхніх витоків і природи в черговий раз унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик.

111

Юрій Шевельов. У затінку совиних крил // ВП-1. — С. 334—348.

112

Єжи Ґедройць та українська еміґрація. Листування 1950—1982 років / Упоряд., переднє слово і коментарі Боґуміли Бердиховської / Пер. з англ. та польськ. — K.: Критика, 2008. — С. 566—594.

113

Тут і далі прямою мовою передаю тільки ті репліки, за дослівність яких ручуся.

114

ЯММ-2. — С. 242.

115

Гадаю, це початок прекрасної дружби (англ.)

116

Див. про це: ЯММ-1. — С. 290; ЯММ-2. — С. 135. Обидві згадки, хоч і принагідні, не залишають сумнівів у характері зустрічі, значно більше схожої на бесіду з офіцером безпеки, ніж на діалог двох діячів культури: «Він (П. Загребельний. — О. 3.) намовляв мене відвідати Київ, казав, що я був би там потрібний. Я сказав йому:

— Нащо я вам потрібний? У вас є Косач, він може розповісти про все, що діється тут.

— Ні, — відповів Загребельний без дальших коментарів, — ми його не цінимо і довіри не маємо. Він нам потрібний тільки як небіж Лесі Українки» (ЯММ-2. — С. 135).

117

ЯММ-1. — С. 61.

118

«Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба була розкопати, але він був» (ЯММ-1. — С. 79).

119

Див.: ЯММ-1. — С. 77.

120

Уперше опубліковано на авторському блозі на сайті «Української правди» в жовтні 2007 року http://blogs. pravda.com.ua/authors/zabuzhko/4718aaf062258.

121

Уперше опубліковано в збірнику «Спогади про Соломію Павличко» (К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006).

122

Моя спеціальна подяка Інститутові гуманітарного знання у Відні — за допомогу при написанні цього спогаду і, окремим рядком, за дбайливо зібрану в бібліотеці, серед феміністичної класики XX століття, колекцію англомовних праць Соломії Павличко.

123

Кажу «ми» винятково щоб означити загальну тенденцію доби; насправді ж, крім Солі, мало хто з українських гуманітаріїв узяв собі тоді за труд скористатися нововідкритими можливостями не для конкретних праґматичних цілей, не для поверхової загальнокультурної «шліфовки» чи (найчастіше) «ґрантошукацької» кар'єри, а для того, щоб здобути, фактично, ще одну освіту, цим разом уже найліпшу за всіма міжнародними стандартами. Я, наприклад, була щиро заскочена (мимоволі вирвалося: «Воно тобі треба?!»), виявивши, що