Читати книгу - "Бот"

Здоровань просунувся вперед. Чахкання «дизеля» стало виразнішим. Ротор вертівся поруч. Якщо хтось спробує підібратися ззаду, Хедхантер його не почує.

Понишпоривши рукою по шерехатій стіні, чоловік налапав рубильник.

«Треба було взяти ліхтар, — пронеслося у Ріно в голові. — Довбню, спершу ти мусив узяти той клятий ліхтар!» Хедхантер поводив пальцями і схопився за ручку. Опущена вниз. Що за чорт?! Різким рухом найманець підняв вимикач угору…

Генератор ображено застогнав. Його жебоніння швидко виросло до грізного ричання. Спочатку ожив розподільчий щит. А наступної миті хвиля жовтавого світла рознеслась по лабораторному комплексу.

Ріно довго стояв і не рухався, задумливо опустивши погляд на долівку…

XCVI

Коли подача електроенергії відновилася, Ральф підскочив до внутрішнього телефону. Ґотто був на місці. Ральф наказав увімкнути на повну потужність зовнішні прожектори з північного боку. Після чого, кинувши трубку, переметнувся до вікон. Лаура і чоловіки посунули за ним.

Ботів не було. Ні живих, ні мертвих. «Малюки» здиміли, забравши тіла загиблих та поранених.

Незабаром Ріно повернувся до великої зали.

— Ти швидко, — відмітив Алан. — Що там сталося?

— Нічого серйозного.

— Щось не так із генератором? — спитав Ральф.

— Ні. Дизель цілком справний. Просто… — Ріно завагався. — Висмоктав усе пальне з бака.

Канадець спересердя прицмокнув губами і ляснув себе по коліні:

— Це я винен. Геть забув. За генератор відповідав Джефф. Гадаю, на днях він мав залити пальне, але… — Ральф знітився. — Ніби недавно заповнювали…

— Я влив кілька каністр і перезапустив його, — незворушно збрехав Ріно.

— Окей. Добре.

Ральф сконфужено морщив носа. Алан опустив погляд, вишукуючи щось на підлозі. Лаура осклянілими очима втупилась у темряву за вікном. Ємельянов по-вовчому зиркав на громилу. Тимур, заплющивши очі, тер рукою лоба. Поміж них у безмовності проступило одне єдине питання: що тепер?…

Екран з чатом пустував. Психоістота мовчала. І ця безмовність лякала більше за хай яку агресивну відповідь.

— Хто тебе просив? — зрештою хижо буркнув Ральф, притискаючи руку до серця.

— Ви чого?! — не розуміючи причини осуду, завівся Хедхантер. — Що я не так зробив?! Я гепнув майже дюжину цих сраних потвор!

— Міг би принаймні порадитися, — докинув Тимур.

— Здохнути! Чим ви не задоволені?

— Боти зараз, напевно, на півдорозі до Болівії, — сказав Алан. — Шукай тепер вітру в полі!

— То й що?

— Ти поховав останню надію з ними впоратися! — випалив канадець. Він тямив, що йому не можна заводитись, але не міг зупинитися. — Я маю на увазі, впоратися без убивств. Правда, Лауро?

Психіатр, яка найзапекліше критикувала бійню, задумливо мовчала. Не дочекавшись відповіді, нейрохірург запально затараторив:

— Ми вперше змогли струсонути, збентежити ботів. Ми збили з пантелику ту кляту психоістоту, що вилізла…

Лаура підняла голову і неголосно проказала:

— Тихо.

Попервах Ральф її не почув.

— …вилізла з їхніх мізків. І якби не ти, Ріно, ми б усе спланували, ми б упорались і тепер…

— Тихо! — повторила француженка голосніше.

Чоловіки повернули голови. Канадець неохоче закрив рот. Дивлячись кудись повз них і немислимо розтягуючи слова, Лаура проговорила:

— Боти більше не прийдуть. Це точно. А от психоістота повернеться. Гадаю, ми ще насьорбаємося через неї лайна… — дівчина зітхнула. — Але, здається, я знаю, як покласти їх на лопатки, — потому встала і подалась до виходу із зали. Біля дверей кинула через плече: — Спершу мушу все обмізкувати.

XCVII

У проході Ріно притримав Тимура за лікоть і тихо проказав:

— Коли всі розійдуться, завалюй до мене, фелла.

— Нащо?

— На місці дізнаєшся.

Хлопець зиркнув на амбала і, подумавши, сказав:

— Воно знає, як тебе звати.

— Не зрозумів, — збентежився Хедхантер.

— По-перше, коли ти поліз нагору, психоістота якось про це дізналася, а по-друге… вона назвала тебе на ім’я.

— А, — недбало кивнув південноафриканець. — Значить, ми вже десь бачилися.

— Що?!

Ріно посміхнувся (усмішка змахувала на гримасу), після чого замотав головою, явно демонструючи, що ляпнув дурницю.

— Нічого, — промовив він. — Не барися.

Між тим Ральф спустився в апаратну, щоб перевірити, чи заблоковані зовнішні двері корпусу «DW» і чи опущені металеві жалюзі на вікнах першого поверху.

Вичекавши, поки Лаура і решта чоловіків розбредеться по своїх кімнатах, Ріно подався слідом за канадцем.

Хедхантер прослизнув у технічну кімнату і обережно причинив за собою двері. Ральф обернувся на звук і непривітно буркнув:

— Чого тобі?

Ріно підступив упритул:

— Хочу дещо спитати.

— Я слухаю… — канадець трохи побоювався велетня.

— Наскільки небезпечне введення цих… як їх… агентів?

Доернберг замислився. Він не очікував такого запитання.

— Е-е… Що ти маєш на увазі?

— Чи може дорослий мужик вижити, якщо йому в сраку чи ще куди-небудь загнали цих ваших блохороботів?

— Дорослий?

— Ага.

— Все не так просто. Це залежить від віку пацієнта, стану його здоров’я і, безперечно, від введеної дози. Розумієш, наноагенти — це молекулярні механізми, запрограмовані на виконання чіткої послідовності дій. Якщо під час ін’єкції станеться передозування, вони продовжать лізти через IV шлуночок до кори. Їм байдуже, що людина конатиме в страшних муках.

— А якщо заганяти поступово?

— Можливо, щось і вийде. Та малоймовірно. У будь-якому разі пацієнт мусить бути під постійним наглядом — під крапельницею. Під час вступної лекції я тобі пояснював, що рецептори на дні IV шлуночка керують рвотним центром. Наноагенти, проникаючи в мозок, хоч-не-хоч подразнюють їх. Перші хвилини після ін’єкції пацієнт блює далі ніж бачить. За годину організм виснажується настільки, що людина може померти від зневоднення. Як при холері.

— Ясно.

— А що? Ти щось надумав?

— Та нє. Просто так спитав…

XCVIII

П’ятниця, 28 серпня, 23:37 (UTC -4)

«DW», житловий корпус

Тимур кілька хвилин чекав у спальному крилі біля дверей з табличкою «211».

Невдовзі коридором рознеслось відлуння важких кроків Ріно. Хедхантер швидко наблизився, відімкнув кімнату і затягнув хлопця до своїх апартаментів.

— Що трапилось? — голосно спитав Тимур.

Здоров’як приклав палець до губів, прохаючи говорити тихше.

— Я ще не цілком певен…

— Не певен у чому?

— Довго розказувати.

Українець склав руки на грудях і обіперся плечем на стіну:

— Я тут подумав… Якби не зникло світло, ти б перестріляв їх усіх?

— Нє-а.

— Але я гадав…

— У мене було три магазини. 15 куль. Так що мені по цимбалах, що ти там думав, — Хедхантер спробував пожартувати: — Героєм все одно станеш ти.

Говорячи, Ріно витягнув з-під ліжка бруднувату спортивну сумку і видобув звідти страшенно подряпаний пістолет «Беретта». Вийняв обойму, перевірив, як працює спусковий механізм і вставив її назад.

— Він не новий, проте в чудовому стані, — неголосно сказав Хедхантер і простягнув зброю Тимуру.

Програміст отетеріло витріщився на матову рукоять.

— Це тобі, — Ріно взяв Тимура