Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

буде така гарна, бо Хабіб обдурив мене і зганьбив її…» Потім йому видалося смішним, що він покладає такі надії саме на цього караульного, який ні для кого нічого не означає, хіба для нього, Оти, бо може його врятувати. Це лише крихітний шматочок живого Марокко, цієї країни, в якій і поважніші особи брешуть, зраджують і роблять пакість за пакістю. Хіба може Хабіб її забруднити ще однією маленькою брехнею?.. І все-таки Ота усвідомлював, що це було б саме так, що Хабібова брехня була б для нього страшним розчаруванням. Навіть не тому, що він утратив би останню надію на порятунок, а тому… тому, що… Ота й сам добре не знав чому. А втім, ні, знав: тому, що Марокко — це, зрештою, такі прості люди, як Хабіб, бозна-скільки отаких людей, а не кілька лукасів, сі омарів, кліке та хазяїв «Страсбурга», яких він зміг би спокійно перестріляти.

Ні з того ні з сього Оту раптом пойняла така скажена лють, що він, як звір, уп'явся нігтями в штукатурку. Лють швидко минула, проте на стіні лишилося чотири вертикальні лінії. Ота засміявся й перекреслив їх іще однією, горизонтальною. Вийшов хрест.

Ота хвилину дивився на хрест, потім підніс угору два пальці:

«І я таки перестріляю їх, якщо матиму змогу!» Він сів на ліжко і ребром долоні витер з лоба піт. З-під нігтів у нього сочилася кров.

У цю хвилину повернувся Хабіб.

— Моя жінка плакала, — сказав він. — Прошу тебе, не бий мене надто сильно, сіді. Але й не слабо.

— Гаразд, — сказав Ота і по-чеськи додав: — Спробую вдарити саме так, як треба.

Хабіб став навколішки, зняв кашкет і схилив голову, схожий на людину, яка приготувалася до страти.

— Залиш кашкет на голові, — сказав Ота. — Комісар може здивуватися, нащо ти його скинув.

— Твоя правда, сіді.

Потім табурет опустився на кашкет, і кашкет зсунувся набік. Хабіб упав на підлогу, не встигнувши навіть простогнати «о аллах». Ота пересвідчився, що він дихає, заткнув йому рот хустинкою і пішов до дверей. Але, ступивши кілька кроків, раптом повернувся, витяг у нього з кобури пістолет і сунув у кишеню своїх штанів. Відтак замкнув за собою камеру. Ключі поклав легенько, щоб не дзенькнули. Однак за мить знов узяв їх і підбіг до відчиненого вікна, за яким темніло небо. Вікно виходило в сад. Ота обережно вискочив назовні. Ніде не було ні душі. Він тихо поповз попід стіною до жасминового куща, випростався під ним і метнувся в глиб саду. Власне, це був по один сад, їх було кілька, і вони зливалися в одип великий, розділений низьким цегляним муром, зруйнованим у тих місцях, де тік струмок. З цього струмка, мабуть, черпатиме воду Хабібова верблюдиця. Потім у неї народяться маленькі, а потім…

Ота побрів струмком. Він сумнівався, щоб у Тіфніті та в його околиці були собаки-шукачі. Проте обережність не завадить. Темрява густішала, й довкола себе він бачив тільки обриси предметів, а під ногами чорний струмок, у якому інколи зблискувала, мов скельце, маленька хвилька. Він кинув у воду ключі від камери й побрів далі. Струмок звернув ліворуч, до центру міста, тихенько хлюпотів під високим цегляним муром.

Ота зупинився, на хвилину замислився. Далі йти струмком не було сенсу, бо так вщ вийшов би із садів між будинки. Треба перелізти через мур, повернути праворуч, геть від міста, і якось дістатися до шосе. За цим муром, певно, є ще один сад, а далі має бути дорога.

Ота видерся на мур. Це було неважко, бо в глибоких щілинах між цеглинами він легко знайшов опору для пальців ніг.

По той бік і справді був сад. Ота впізнав це по розкошланих кулях гранатових кущів і верхівках пальм, які вимальовувалися в темряві. Ота стрибнув у цю темряву…

Йому здалося, що він летить надто довго, значно довше, ніж мав би летіти, що падає в прірву… і, пойнятий жахом, розпростер руки, щоб за щось ухопитись. Але руки не знайшли нічого, і він важко впав на ліву ногу. Тієї ж миті його пронизав пекучий біль, наче в м'якуш уп'ялися три гострі голки.

«От і все», — майнуло в Оти в голові.

Хвилину він лежав нерухомо, важко дихаючи й віддаляючи ту хвилину, коли обмацає кляту ногу, яка, мабуть, переламалася.

Десь дзвеніла цикада, і цей звук нагадував свист пари, що виривається із щілини. Ота лежав на боці й відчував ще біль у плечі, але порівняно з ногою то була дрібниця — на плечі буде щонайбільше синець, а з ногою, певно, значно гірше.

До цикади приєдналася друга, вгорі на небі світились великі чорні зорі пальм між незліченною кількістю малих, ясних та мерехтливих; земля пахла червоною глиною й була тепла, мов живе тіло. Ота подумав про це, коли спробував обмацати свою ногу. Що земля така тепла й що пахощі такі незвичайні, червоні.

Торкнувшись ноги, він здивувався, що не знаходить зламаних кісток, які стирчать із-під шкіри. Він ладен був заприсягтися, що вони там є, бо його весь час кололо, наче голки, які вп'ялися в м'якуш. А насправді там не було нічого, тільки щиколотка почала брякнути. Він спробував ворухнути ступнею. Мусив заціпити зуби, щоб не завити від болю, але поворухнув. Слава богу, здається, тільки вивих.

«Ганьба, — подумав Ота. — Я — нікчемний панікер».

Йому й справді було за що картати себе, бо коли почала співати друга цикада і коли земля запахла глиною, в голові у нього майнула думка, проте він усвідомив її тільки тепер: ця земля хоч і пахне червоною глиною, вона, може, й справді червоняста, а незабаром буде темно-червона, бо якщо виявиться, що нога у нього зламана, то він застрелиться тут, під оцим муром. Тоді всьому справді настане кінець; добре, що він узяв у Хабіба пістолет…

Ось що промайнуло у нього в голові, й це була страшна ганьба. Тепер він заприсягся, що ніколи не застрелиться, навіть якби його спіймали десять разів і били до півсмерті. Нехай його б'ють, нехай заб'ють навіть на смерть, нехай відчинять браму смерті. «Я стоятиму перед нею, боронитимуся до кінця й ніколи не відчиню її сам».

Голова у нього йшла обертом, проте він усе-таки спробував звестися на ноги. З цього нічого не вийшло. Біль був такий гострий, що вся ліва нога не корилася йому. Ота знову сів на теплу землю й поліз рачки. Він побачив, що впав у яму з сипкими краями і з неї важко