Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Телефон дзеленчить щохвилини, немов хоче зірватись і вискочити в замерзле до половини вікно. Чеслав із Мосціска не дзвонить, а вже час, він чогось затявся, наче був ображений і відкладав розмову на потім. На виборчій дільниці — ніякої агітації, ніякої. «Так щб, вручати людям бюлетені перед дверима?» — питає бургомістр Ступольни, доскіпливий чолов’яга, хоче знати все докладно, до найменших подробиць, але ніколи не вдасться передбачити всіх дрібниць, зв’язаних з виборами, всякий захід є почасти імпровізацією. Телефон дзеленчить, але Чеслав не дзвонить, чи не встругнув він чогось, ні, навряд щоб утнув якусь штуку з Бартеком, адже ж дав слово. «Ти кохаєш Магду?» Хотів знати, навіщось хотів дізнатись, чогось недоговорив, але потім скаже і доведеться довго сперечатися, як з тією тіткою з Мосціска, їй найкраще розтлумачив би все Петер — п’ять слів, десять жестів, все ясно, заперечень немає. Петер, шкода, що він так розпився, сидить тепер там, у своїй халупі з вікном і дверима на річку, в халупі, що презирливо повернулася задом до міста, сидить там і пильнує свого капітана, щоб на нього й порошинка не впала, щоб він досхочу їв і пив, щоб добре спав…

— Петере, Петере!

— Ну?

— Не кажи нікому, не кажи Каролю, що я тут була.

— Не хвилюй його, Магдо. Дай Бартеку спокій.

— Пусти мене, Петере, благаю. І нікому не кажи ні слова.

Петер поступився, тільки глянув на Бартека, чи той не розсердився.

— Це ти, — сказав Бартек, — я знав, що ти прийдеш.

— Ти не радий?

— Ні.

— Бартеку!

— Вийди, Петере. Здається, не минути щирої розмови з братовою.

Петер вийшов у кухоньку, а вони довго сиділи одне проти одного, не підводячи очей.

— Говори щось, Магдо, а то Петер подумає…

— Я повинна виправдуватись?

— Зовсім ні. Я ні від кого не чекаю виправдувань.

— Я, напевно, збожеволію.

— На це нема ніяких причин. Не треба тільки воскрешати мертвих.

— Знаєш, це було так… так, що я не зумію розповісти, все добре пам’ятаю, кожне слово, кожну свою думку, але досі не розумію, чи то пак знов не розумію. Всі раділи, ні, я не те сказала, мама весь час плакала, але то було свято, таке дивне свято, встановлювали меморіальну дошку, співали «Інтернаціонал», а я була осторонь, зовсім осторонь, не серед них, намагалась уявити собі дядька Миколая і ніяк не могла. Ти слухаєш мене? А то мені здається, що ти зовсім не слухаєш. Я пробувала уявити його, а бачила тебе, ясно, до болю, я впиналася нігтями в долоні, щоб не плакати, не кричати; вони святкували, це були чи то поминки, чи то свято, те й те разом, а я була збоку; якби я вже була твоєю дружиною, якби ми встигли побратись, перше ніж ти пішов на фронт… ми б устигли, але ти не квапився з цим, казав, пам’ятаєш, як ти казав? Що встигнемо ще, коли судилося, а як ні, то нащо мені зоставатися вдовою, так ти казав, а я тоді, на тих поминках, шкодувала, що я не вдова, тобто не твоя дружина, тоді не стояла б збоку, мала б право на тебе, на те, що по тобі лишилось, на славу, це звучить так книжно, але не тільки в цьому річ, я мала б право сказати: він був мій, він залишиться моїм, не стояла б збоку, як бідна родичка, як пригорнута сирота; мені було дуже гірко і від твоєї слави, і від цього урочистого вшанування, яке мене обминуло, а ти ж належав мені більше, ніж будь-кому, ти це знаєш, не можеш не пам’ятати, нікому ти не звіряв усіх мрій своїх, радощів і прикрощів, тільки мені, навряд чи ще хтось бачив, як ти плачеш, я була тобі найближчою людиною, хай недовго, але для мене це ціле життя. А потім, коли тебе не стало, коли тебе увічнили вкупі з дядьком Миколаєм, якого я ніколи не могла собі уявити, — ти затьмарював його, хоч стояв другим на цій дошці, — тоді ти вже не був моїм, обминав мене, і мені було дуже гірко…

— І тому ти вийшла за Кароля?

— Не знаю. Може, хотіла мати право на тебе через Кароля, може, саме так і було, хоч мені здавалося, що я його кохаю, що покохаю його.

— Коли б це мене хоч якоюсь мірою обходило, коли б ще обходило, я б сказав тобі, що не вірю цій бридні, цій екзальтованій балаканині.

— Але тебе це не обходить.

— Ні. Анітрохи.

— А я не вірю цьому, Бартеку. Тільки що ж тобі лишається казати? Ти надто гордий…

— Ти, як завжди, знаєш про мене більше, ніж я сам.

Але мені б хотілося, щоб ти повірила, що я не маю на тебе ніякого зла, ні в чому тебе не винувачу, все те, що тебе мучить, вже поза мною, осторонь мене, як сказала б ти.

— Ти маєш серце на Кароля.

— Я думав і так: дивись-но, під тим приводом, що піклується про самотню, осиротілу дівчину, здійснив свої давні наміри. Підсипався до неї, мостився, не зміг відбити в живого, відбив у мертвого. Так пробував думати, але даремно під’юджував себе, все це вже поза мною, а Кароль, видно, чудова людина, в тебе дуже достойний чоловік, Магдо.

— Я не впізнаю тебе, Бартеку. Ти хочеш образити мене. А те, що було, а наше кохання?

— Кохання, — він стишив голос до шепоту. — Ти думаєш, що кохання якесь чарівне зілля чи магічне заклинання? Скажеш «кохання», скажеш «кохаю тебе», і вже все ясно, все залагоджено. Ба ні, зараз, тут між нами ці слова нічого не залагодять, не з’ясують, а якраз навпаки. Ти не помітила, що всі поняття, а особливо такі, як кохання, мають сенс і величезне значення в якійсь певній ситуації, в певнім місці і в певний час. В інший час, деінде вони неминуче втрачають і сенс, і значення, сосна гарна в лісі, а в костьолі, під час відправи, буде недоречна; може, це не зовсім вдалий приклад, дещо абстрактний, але приблизно так само буває з деякими поняттями і з почуттями — їх не можна зберегти непорушними, не можна пересаджувати з одного грунту в другий, переносити з одного часу в інший…

Магда плакала, не ховаючи сліз.

— Наше кохання. Було щось, що ми так називали, це було прекрасно, чудово, тоді, в тих умовах, за тих обставин. Нині