Читати книгу - "Лялька"

дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» — думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, — думав він, — то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».

Мовчання тривало так довго, що здавалося вже непристойним. Панна Ізабелла опам’яталася перша.

— У вас було непорозуміння з паном Кшешовським… — мовила вона.

— Через скачки… — швидко пояснив Вокульський. — Барон не міг мені пробачити, що я купив його коня…

Вона подивилася на нього з лагідною усмішкою.

— Потім у вас була дуель, яка… нас дуже занепокоїла… — додала вона тихіше. — А потім… барон перепросив мене, — швидко докінчила панна Ізабелла, опускаючи очі. — В листі, якого він написав до мене з цього приводу, барон говорить про вас з великою пошаною і приязню…

— Я дуже… дуже радий… — пробелькотів Вокульський.

— Чого ви раді?

— Що обставини так склалися… Барон — благородна людина.

Панна Ізабелла простягнула руку й, затримавши її на хвилину в гарячій долоні Вокульського, сказала:

— Незважаючи на безсумнівну доброту барона, я все-таки дякую вам. Дякую… 6 послуги, які не скоро забуваються, і справді… — вона заговорила повільніше й тихіше, — справді, ви полегшили б моє сумління, аби зажадали чогось взамін за вашу… люб’язність.

Вокульський пустив її руку й випростався на стільці.

Він був такий приголомшений, що не звернув уваги на слівце «люб’язність».

— Гаразд, — сказав він. — Якщо ви наказуєте, то я навіть… визнаю свої заслуги. Чи можу я взамін звернутися до вас з одним проханням?

— Можете.

— Так от, я прошу тільки про одне, — з запалом сказав він, — аби я міг служити вам, скільки вистачить моїх сил.

Завжди і в усьому…

— Шановний пане! — з усмішкою перебила панна Ізабелла. — Це ж підступ! Я хочу сплатити вам один борг, а ви змушуєте мене робити інші. Хіба це добре?

— Що ж тут поганого? Хіба ви не приймаєте послуг хоч би від посильних?

— Але їм за це платять, — мовила вона, лукаво глянувши йому в очі.

— Поміж мною і ними тільки та різниця, що їм треба платити, а мені незручно й навіть не можна.

Панна Ізабелла похитала головою.

— Те, про що я прошу, не переходить меж звичайнісіньких людських стосунків. Ви, дами, завжди наказуєте, ми завжди викопуємо, — от і все. Людей, які належать до того, що й ви, кола, і просити про це не треба було б: це їх щоденний обов’язок, навіть право. Я ж добивався цієї ласки, а сьогодні про неї благаю, бо виконання ваших доручень певною мірою наблизило б мене до вашого кола. Боже мій!

Якщо лакеї та кучери можуть на лівреях носити ваші кольори, то чого ж би мені не прагнути заслужити такої честі?

— Ах, ви ось про що!.. Мені не доведеться дарувати вам мій шарф, ви вже заволоділи ним силоміць. А відбирати?..

Вже пізно, хоч би зважаючи на лист барона.

Вона знову подала йому руку, а Вокульський шанобливо її поцілував. У сусідній кімнаті залунали кроки, увійшов пан Томаш, виспаний і променистий. На його гарному обличчі був такий сердечний вираз, що Вокульський подумав: «Я буду негідником, якщо твої тридцять тисяч, шановний, не принесуть тобі десяти тисяч щорічно».

Вони втрьох посиділи ще з півгодини, розмовляючи про недавнє свято в Швейцарській Долині[82] з добродійною метою, про прибуття Россі та про поїздку в Париж. Нарешті Вокульський з жалем залишив приємне товариство, обіцяючи частіше заходити та вкупі з ними їхати в Париж.

— Побачите, як там буде весело, — сказала панна Ізабелла на прощання.

Розділ сімнадцятий

ЯК ПРОРОСТАЄ НАСІННЯ ВСІЛЯКИХ ПОМИЛОК

Було вже пів на дев’яту вечора, коли Вокульський повертався додому. Сонце недавно зайшло, але пильне око могло вже помітити в золотаво-лазуровому небі перші найбільші зірки. На вулицях лунав веселий гомін прохожих; в серці у Вокульського панував радісний спокій.

Він пригадував кожен рух, кожну усмішку, кожен погляд і слово панни Ізабелли, підозріло вишукуючи в них сліди неприязні або погорди. Але шукав даремно. Поводилась вона з ним, як з рівнею і другом, запрошувала частіше одвідувати, навіть… хотіла, аби він її про що-небудь попросив. «А якби я в ту хвилину освідчився їй? — спало йому на думку. — Що було б?..»

І пильно вдивлявся в риси її образу, що стояв в його уяві, проте знов не побачив і тіні неприязні. Навпаки, лукаву усмішку. «Вона відповіла б, що ми ще мало знайомі, що я повинен заслужити її згоду… Так… безумовно, вона так відповіла б, — думав він, пригадуючи безперечні ознаки її симпатії.

Взагалі я даремно був такий упереджений проти аристократії. А вони ж такі самі люди, як і ми, тільки, мабуть, у них делікатніші почуття. Вони вважають, що ми грубі істоти, які вганяють за наживою, і тому уникають нас.

Але, побачивши чесну душу, вони вміють також появити ласку… Якою ж прекрасною дружиною може бути така жінка! Звичайно, таку дружину треба заслужити. Та ще й як заслужити!..»

Під впливом цих думок у нього виникло зичливе почуття до родини Ленцьких, потім до їхніх родичів, далі це почуття поширилось на його магазин, на продавців, на всіх купців, з якими він мав ділові стосунки, нарешті, на всю країну і на все людство. Вокульському здавалось, що кожен прохожий на вулиці — його родич, далекий чи близький, сумний чи веселий. І небагато бракувало, щоб він став серед вулиці, як жебрак, і почав спиняти прохожих та питати: «Може, котрий-небудь з вас чогось потребує?..

Кажіть, вимагайте, будь ласка… її ім’ям…» «Яким жалюгідним було досі моє життя, — казав він сам до себе. — Я був егоїстом. Охоцький — от де щира душа!

Він хоче дати людству крила і задля цієї ідеї забуває про власне щастя. Слава, звичайно, дурниця, найголовніше — працювати для загального добра… — А потім з