Читати книгу - "Насолода"

мрія, яка тоді народилася в ній, – того містичного ранку, під квітучими деревами, неподалік від моря – не здійснилася. Найчистіша й найкраща частина того кохання залишилася там, у самітному гаї, у символічній сельві, яка постійно квітує й приносить плоди, споглядаючи нескінченність.

Вона зупинилася перед парапетом, від якого зручно було дивитися на Сан-Себастьянелло. Старі падуби з таким темним листям, що воно здавалося майже чорним, створювали над водограєм штучний дах, який не виявляв ознак життя. На їхніх стовбурах були великі рани, заліплені вапном і закладені цеглою, наче пошкодження в мурі. О молоді полуничні дерева, що сяють і дихають на світлі! Вода, яка з плюскотом переливалася з верхньої гранітної чаші в нижній басейн, стогнала вряди-годи, як серце, що наповнюється тривогою, а потім випліскує її в риданнях. О мелодія Ста Водограїв на алеї лаврів! Місто лежало погаслим, наче поховане під попелом невидимого вулкана, мовчазне й похоронне, наче вимерле під час пошесті, величезне, безформне, накрите куполом, який підіймався з глибин, наче хмара.

– О, море! О, тихе море!

Вона відчувала, як її печаль зростає. Темна загроза надходила їй від речей. Її опанувало те саме почуття страху, яке одного разу вона вже пережила. У її християнській душі спалахнула думка про покарання.

А проте вона затремтіла в самій глибині свого єства, пригадавши, що коханець її чекає; на думці про поцілунки, про пестощі, про безумні слова вона відчула, як кров у неї спалахнула, а душа завмерла. Тремтіння пристрасті перемогло тремтіння страху перед Богом. І вона рушила до будинку коханця – трепетна, схвильована, ніби йшла на перше причастя.

– О, нарешті! – вигукнув Андреа, схопивши її в обійми, вдихаючи повітря з її засапаних вуст.

Потім, узявши її руку й притиснувши до грудей, він

сказав:

– Послухай, як калатає моє серце. Якби ти затрималася ще на хвилину, воно розірвалося б.

Вона притулилася щокою до його руки. Він поцілував її в потилицю.

– Ти його чуєш?

– Атож, воно розмовляє зі мною.

– І що воно тобі каже?

– Що ти мене не кохаєш.

– Ану повтори, що воно тобі каже? – перепитав молодик, кусаючи її в потилицю й не дозволяючи їй підняти голову.

Вона засміялася:

– Що ти кохаєш мене.

Вона скинула плащ, капелюшок, рукавички. Потім підійшла, щоб понюхати квіти білого бузку, які заповнювали високі флорентійські чаші, такі, як на картині Боттічеллі в Борґезе. Вона ступала по килиму надзвичайно легкою ходою. І ніщо не могло зрівнятися з тією витонченою грацією, з якою вона занурювала голову у квіти.

– Візьми, – сказала вона, надкусивши вершечок суцвіття й тримаючи його в роті.

– Ні, я візьму з твого рота іншу квітку, не таку білу, але соковитішу.

Вони поцілувалися довгим поцілунком посеред запашних квітів.

Він сказав їй трохи зміненим голосом, потягши її за собою:

– Ходімо туди.

– Ні, Андреа, уже пізно. Сьогодні – ні. Залишмося тут. Я зготую тобі чай, а ти мене ніжно приголубиш.

Вона взяла його за руки й переплела свої пальці з його пальцями.

– Не знаю, що таке зі мною. Відчуваю, що готова заплакати – так моє серце переповнене ніжністю…

Її слова тремтіли, її очі блищали слізьми.

– Якби я могла не розлучатися з тобою, залишитися тут до ночі!

Глибокий смуток надавав її словам нескінченної меланхолії.

– Мені тяжко думати, що ти ніколи не знатимеш, як я тебе кохаю. А я ніколи не знатиму, як ти кохаєш мене! Але чи справді ти мене кохаєш? Кажи мені, кажи завжди, сто разів, тисячу разів, не стомлюючись! Ти мене кохаєш?

– Хіба ти не знаєш?

– Не знаю.

Вона промовила ці слова таким тихим голосом, що Андреа ледве їх розчув.

– Маріє!

Вона схилила голову йому на груди, мовчки припала до нього чолом, чекаючи, коли він заговорить, наготувавшись слухати його.

Він подивився на цю бідолашну голову, похилену під вагою передчуття; відчув легенький доторк цього шляхетного й сумного чола до своїх грудей, затверділих від брехні, наповнених фальшивими почуттями. Його опанувало болісне зворушення; людське співчуття до цього людського страждання стиснуло йому горло. І цей щирий порух душі розрядився брехливими словами, надав щирого тремтіння словам, які лукавили.

– Ти не знаєш!.. Ти сказала це дуже тихо; твій подих завмер у тебе на губах; щось у глибині тебе повстало проти того, що ти сказала. Ти не знаєш, що я тебе кохаю!..

Вона залишалася з похиленою головою, слухаючи його, важко дихаючи, впізнаючи, вірячи, що впізнає в розчуленому голосі молодика звуки пристрасті, п’янкі звуки, що їх, вона вважала, годі підробити. Й він говорив їй майже на вухо, в тиші кімнати, дихаючи їй у шию гарячим подихом, із паузами, що були ніжнішими за слова.

– Думати про одне, думати невпинно, кожної години, кожної хвилини… Не визнавати, що існує інше щастя, крім цього, надлюдського, яке випромінює одна твоя присутність біля мене; цілий день жити в чеканні – тривожному, бурхливому, шаленому – тієї миті, коли я знову тебе побачу; уявляти собі твої пестощі, коли ти підеш, і знову володіти тобою в темряві, створеній уявою; відчувати тебе, коли я сплю, відчувати тебе на своєму серці – живу, реальну, дотичну, змішану з моєю кров’ю, змішану з моїм життям; і вірити лише тобі, присягатися лише твоїм ім’ям, укладати в тебе і лише в тебе свою віру, свої сили, свою гордість, свій світ, усе, про що я мрію і на що сподіваюся.

Вона підвела обличчя, залите слізьми. Він замовк, затримуючи губами теплі краплі на її щоках. Вона проливала сльози й усміхалася, застромивши тремтячі пальці йому у волосся й збентежено схлипуючи.

– Душе моя! Душе моя!

Він її всадовив; став перед нею навколішки, не переставши цілувати їй повіки. Несподівано він здригнувся. Відчув на своїх губах швидке тріпотіння її довгих вій, наче тріпотіння пташиного крила. То була дивна ласка, яка приносила невтримну втіху, та сама, якою колись пестила його Елена, сміючись, багато разів підряд, примушуючи коханця нервово тремтіти від лоскоту; і Марія тепер наслідувала її, він під цією ласкою пригадував образ іншої.

Коли він здригнувся, Марія всміхнулася. А що в неї залишилася ще одна прозора сльоза на віях, то вона сказала:

– Випий і цю!

А коли він випив, то неусвідомлено засміялася.

Вона перестала плакати, майже весела, впевнена в собі, сповнена грації.

– Я зготую тобі чай, – сказала вона.

– Ні, залишайся тут, сиди й не підводься.

Він спалахував пристрастю, бачачи її на дивані, між подушками. Несподівано в його уяві наклався на неї образ Елени.

– Дай мені підвестися! – попросила Марія, визволяючи груди з його чіпких