Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

Він любовно дивиться на фотографію якоїсь голлівудської компанії — зображення надзвичайно елегантного балу; Чоловіки на фотографії, як і Ґеорґ, у смокінгах або фраках.

— Коли в тебе буде фрак? — питаю я.

— Після того, як побуваю в смокінгу на своєму першому балу. Задля цього я поїду в Берлін. На три дні! Коли-небудь, як скінчиться інфляція і гроші знов стануть грошима, а не водою. Поки що ж, як бачиш, я готуюсь до цього.

— Тобі бракує лакованих черевиків, — кажу я, роздратований, на свій подив, його самовдоволеною світськістю.

Ґеорґ витягає з кишені жилетки золоту монету в двадцять марок, підкидає її вгору, ловить і мовчки ховає назад. Я стежу з пекучою заздрістю. Ось він сидить тут, не переобтяжений турботами; з кишені на грудях у нього стирчить сигара — вона не здаватиметься йому гіркою, мов жовч, як здавалась мені бразильська сигара Верніке; напроти живе Ліза, вона до безтями закохана в нього, просто тому, що він син людей, які вже мали своє підприємство, коли її батько жив тільки випадковими заробітками. Ліза ще дитиною дивилась на Ґеорґа з захватом, бо він носив білий відкладний комірець, а його кучері, які він у той час ще мав, прикривав матроський кашкетик, тоді як вона ходила в одежі, перешитій із старої материної спідниці, — і цей захват залишився в Лізи й досі. Ґеорґові нічого більше не треба робити для своєї слави. Мені здається, Ліза навіть не знає, що він лисий, — для неї він усе ще міщанський принц у матроському костюмчику.

— Щастить тобі! — кажу я.

— Я й заслужив на це, — відповідає Ґеорґ і складає докупи журнали літературного гуртка модерністів. Потім дістає з підвіконня коробку шпротів і показує на окраєць хліба та грудку масла. — Ти не проти скромної вечері з видом на нічне життя невеличкого міста?

Це ті самі шпроти, дивлячись на які у крамничці на центральній вулиці, я ковтав слину. Але тепер раптом відчуваю, що не можу їх бачити.

— Ти дивуєш мене, — кажу я. — Чому ти вечеряєш дома? Чому не йдеш, маючи таке вбрання, їсти ікру й устриці в колишній готель «Гогенцоллерн», теперішній «Рейхсгоф»?

— Я люблю контрасти, — відповідає Ґеорґ. — Як же інакше я міг би жити — я, торговець надгробками в маленькому місті, з тугою за великим світом?

Він стоїть біля вікна у всій своїй пишноті. Раптом з того боку вулиці долинає хрипкий вигук захоплення. Ґеорґ стає в анфас, заклавши руки в кишені штанів, так, щоб краще було видно білу жилетку. Аіза тане, наскільки вона взагалі здатна на таке. Вона загортається в кімоно, виконує щось на зразок арабського танцю, скидає кімоно і раптом зупиняється гола, вирізняючись темним силуетом проти лампи, потім знову накидає на себе кімоно, ставить лампу поруч і знову стає теплою, смаглявою, уквітчаною журавлями. її жадібний рот біліє посмішкою.

Ґеорґ, як паша, приймає поклоніння і дозволяє мені, як євнуху, котрого не беруть до уваги, бути присутнім при цьому. За цю єдину мить його становище знову стало таким же міцним, як було в дитинстві, коли він, хлопчик у матроському костюмчику, страшенно імпонував обідраному дівчиськові. При цьому смокінг для Лізи, яка серед спекулянтів «Червоного млина» почуває себе, як дома, зовсім не новина; але смокінг у Ґеорґа — це, звичайно, щось зовсім інше. Чиста валюта!

— Щастить тобі, — повторюю я. — І так усе просто! Хай Ризен-фельд перекушує собі жили, пише вірші чи навіть зруйнує свій завод — він не досягне того, що ти досяг у ролі манекена.

Ґеорґ киває.

— Це таємниця! Однак тобі я її відкрию. Не мудруй над тим, що можна зробити дуже просто! Це чи не найбільша життєва мудрість на світі. Але її дуже важко застосовувати. Особливо інтелігентам і романтикам.

— І що ще?

— Більше нічого. Але ніколи не проявляй себе Геркулесом думки там, де того самого наслідку досягають нові штани. Так ти не дратуєш свого партнера, йому не треба примушувати себе підкорятися тобі, ти залишаєшся спокійним, байдужим, і те, що ти, хочеш, впаде тобі, образно кажучи, прямо в пелену.

— Не закапай шовкових вилог, — кажу я. — Зі шпротів тече жир.

— Ти маєш рацію, — Ґеорґ знімає смокінг. — Не треба ніколи форсувати своє щастя. Це ще один вартий уваги афоризм.

Він знову береться за шпроти.

— Чому ти не напишеш серію девізів для фірми календарів? — питаю я. Легковажний чревовіщатель життєвої мудрості починає сердити мене. — Шкода, що такі банальності виголошуються тільки отак у простір.

— Я дарую їх тобі. Для мене це девіз, а не банальність. Хто від природи меланхолік та ще й має таку професію, той мусить робити все, аби розвеселитися, і не повинен бути перебірливий.

Знову афоризм. Я бачу, що нічим не можу його пройняти, і тому, як тільки шпроти в баночці кінчаються, зникаю в своїй кімнаті. Але й тут я не можу заспокоїтись, навіть за піаніно — через фельдфебеля, який помирає або вже помер, — а траурних маршів, які мені тільки й можна зараз грати, у мене й так повна голова.

XXII

У спальні старого Кнопфа з’являється раптом привид. Минає добра хвилина, поки я крізь вікно, у шибках якого віддзеркалюється полудневе сонце, впізнаю, що це сам фельдфебель. Отже, він живий і доплівся од ліжка до вікна. Його сіре обличчя над сірою нічною сорочкою втупилось у вільний світ.

— Глянь, — кажу я Ґеорґові, — старий бойовий кінь не бажає вмирати в шлеї. Він хоче, щоб його погляд в останню мить був звернений до верденбрюкських гуралень.

Ми розглядаємо Кнопфа. Вуса його звисають з-під носа віхтями. Очі зблякли. Він ще якусь мить дивиться надвір, потім одвертається.

— Це був його останній погляд, — кажу я. — Кого не зворушить, що навіть така черства душа, яка дуже любила мордувати людей, хоче ще раз поглянути на світ, перш ніж залишити його назавжди. Тема для Гунгермана, соціального поета.

— Кнопф кидає ще один погляд на світ, — каже Ґеорґ.

Я залишаю ротатор «Престо», на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми, і підходжу до Ґеорґа. Фельдфебель знову з’являється у вікні. Крізь блискучу шибку видно, як він щось піднімає вгору і п’є.

— Ліки! — кажу я. — Як навіть найжалюгідніща руїна чіпляється за життя! Ще одна тема для Гунгермана.