Читати книгу - "Мальви. Орда"

— І живете, як тварі?

— А ми тварі і є… Віл чи корова, собака та й черв земний — хіба вони моляться Богу? А живуть… Ти не шукай у нашому краю храму, в жодному селі нема. Де орда спалила — татарська, шведська, московська, а де люди з наказу порозбирали церкви на дрова.

— З чийого наказу?

Підвівши голову, тихо заговорила жінка:

— Гнався князь Меншиков до Переволочної за Мазепою… а щоб його кості розтягли вовки по світу, анатема, анатема Мазепі проклятому! — забулькотіли прокляття в горлі жінки, ніби вона спрадавна завчила, що ім’я покійного гетьмана без прокляття згадувати не вільно, і, вимовивши його, мов віруючий молитву перед обідом, спокійно продовжувала: — Гнався Меншиков за Мазепою, щоб скарати його лютою смертю, а потім Правобережжям на Польщу йшов — і полишав за собою в селах консистентів — таких малих, мов дітей, людців, озброєних іграшковими шаблями й рушницями, ті шаблі не рубають, рушниці не стріляють, та мають вони ще й нагайки — справжні дротяні, тому люди їх бояться гірше за драгунів. Вони позаймали хати, плюють людям в обличчя, сідають на мужиків верхи і поганяють, справляючи собі забави, а люди їм коряться, немов бугаї, яких ведуть хлопчаки за кільця, вправлені у ніздрі. А хто відганяється від них, того гуртом обступають, мов оси, видряпуються на плечі, висмикують чуби… Все вже перебачив наш люд, а такого ще ні, то й скорився: і податки платимо, і низько кланяємося, аж до землі, щоб могли у вічі карликові заглянути…

— Отож вони, — перервав чоловік жінчину мову, — оголосили на сході народові: «Воля всім. Бога нема, і кари Господньої не буде — валіть церкви». І люди повалили. Слабші розібрали тріски на паливо, бо сутужно в нас із дровами, а хто сильніший — взяв колоди на підвалини для хати, дилиння ж розібрали на курники. А золоту чашу взяли малі люди і п’ють з неї оковиту, яку ми їм варимо… Отак і живемо без Бога, і лучче нам, бо кари Божої не боїмося і не ждемо, тож із самого ранку п’ємо горілку. І добре нам…

— У горілці свого бога знайшли, — сказала жінка.

— Коли це з вами сталося? — не міг йняти віри Єпіфаній, що за його відсутність — таж не так багато часу проминуло, як він покинув Україну, всього кілька літ — не залишилося у краю церков, люди віру втратили і молитви забули…

Та згадав, як горів Батурин, орда храми розвалювала, а на дзвіниці, з котрої благовіст скликав колись людей на богослужіння, дригали ніжками замордовані діти, і Бог на це дивився, дозволяв, терпів таку бузувірську наругу — то чи ж насправді є він на світі й чи не з тієї причини, що його нема, витруїлися колись з Єпіфанієвої пам’яті молитви, а їх місце посіли брудні прокльони? А ці люди — хіба менше бачили горя, ніж він?

І все–таки, не маючи сил повірити в таку безпросвітну пустку людських душ, у таке чорне провалля людської пам’яті, перепитав:

— Коли це з вами трапилося?

— Що Бога забули? А його немає, правду кажуть малі люди. Бо якби був, то чи зміг би дивитися на плавучі шибениці, що випливали з Десни і, мов примари, тяглися одна за одною вниз по Дніпру, трупи на них висіли, і чорне гайвороння об’їдало їх до костей. А прибиті цвяхами до дощок козаки ще живі…

— І ніхто їх не рятував? — спитав Єпіфаній з боязкою надією, що може–таки хтось один знайшовся сміливий і кинувся на порятунок ще живій розп’ятій людині.

— А ти б порятував? Ти б порятував?! — заярився мужик і, вмить приглушивши густими вусами голос, прошепотів: — Я сам дивився на об’їдені рибами кістяки, а вдавав, що не бачу, — всюди вешталися драгуни, та й свої донесли б, якби хтось посмів поховати по–християнськи трупи. Ні, не врятував і не ховав — боявся… Та якби був на світі Бог, то хоч би страх у нас відібрав… Ну, скажи, ти б рятував? — з такою ж надією, як тільки–но Єпіфаній, допитувався тепер мужик.

— Усі мусять покутувати, — проказав чернець.

— Усі не будуть, — махнув рукою мужик. — Хто захоче пхати здорову голову під Євангеліє? Хіба що один такий з’явиться — аби за всіх… Та дарма, часи спасителів минули. Нема Бога!

…Єпіфаній прибився до другого села — і там церкви не було, і в третьому, і в десятому не знайшов. Всюди розмовляли пошепки, ніхто Бога не хотів знати, по неділях від досвітку до вечора пили оковиту і лежали п’яні в садках, придорожніх ровах, а то й просто на дорозі, і ніхто не мав найменшої охоти протестувати проти такого життя. Карликів Єпіфаній ніде не бачив, ніхто справити не вмів, чи то боявся сказати, де вони живуть, проте всі виконували їх волю, спущену на сільських здоровил–гайдуків, скорялися їм бездумно й покірно, цілий тиждень тяжко гарували, а в п’яну неділю дякували малим людям за щасливе і радісне життя, за можливість безтурботно жити і не натруджувати мозок.

Аж в одній слободі Єпіфаній таки побачив карликів. Були вони подібні, мов діти однієї матері, і навіть гайдуки, що служили в них, набирали кретинічних рис обличчя, уподібнюючись до карликів; маленькі люди мали самовпевнений вигляд, вони надувалися, приндилися, надолужували тим недостаток зросту, дивилися на людей холодними, ніби слюдою покритими очима, з яких не просвічувалися ні гнів, ні жалість…

Збіглися карлики, мов мишва, до двору гречкосія, що не сплатив подушного; сховавшись за тином, обступили двір, а у дворі їхні гайдуки — відгодовані ґевали в шароварах, якими землю замітали, та з козацькими оселедцями — забирали все, що заздріли: худобу, знаряддя, хліб. Потім пригнали із села мужиків і звеліли їм усе те везти і нести до сотенного двору; мужики старалися справно виконувати наказ гайдуків, ще й зловтішалися й насміхалися з дурного господаря, який замінив вигоду покори на каригідний бунт.

А господар вивів з хати шестеро дітей і жінку, знайшов у повітці заіржавілу шаблю і, постинавши їм голови, закричав:

— Дайте квитка, розбійники, рівно сім душ випало із вашого рахунку!

Не пам’ятав Єпіфаній, скільки сіл обминув після цього трафунку, боячись показатися на очі людям, яким