Читати книгу - "Бляшаний барабан"

ним і суха комендантова рука спинили мене. Я розпачливо показав на барабан, що лежав осьдечки, зовсім поруч. Кобиєла смикнув мене назад. Я обіруч потягся до бляшанки. Інвалід на мить замислився, вже хотів був сягнути рукою нагору й ощасливити мене, та раптом тишу в дитячій кімнаті розітнула кулеметна черга, а перед порталом забухкали протитанкові снаряди. Кобиєла відкинув мене в куток до Яна Бронського, сам знов метнувся до гвинтівки й уже встиг двічі її перезарядити, а я все ще не відривав погляду від бляшаного барабана.

І ось Оскар лежав, а Ян Бронський, мій любий синьоокий дядько навіть носа свого не підвів, коли ота пташина пика, отой клишоногий з водявими очима без вій уже перед самісінькою моєю заповітною метою відкинув мене вбік, у цей куток за мішками з піском. О ні, Оскар сльози не пустив! У мені закипала лють. У мені швидко плодилися жирні, синювато-білі безокі черв'ячки, шукаючи поживну падлину. Що мені до тієї Польщі? Та й що воно таке, Польща? Вони ж бо мають свою кавалерію! То нехай і скачуть собі! Виціловують паніям ручки й щоразу надто пізно помічають, що цмокали не стомлені жіночі пальчики, а ненаквацьоване жерло польової гаубиці. А опісля глядь — а ота незаймана з роду Крупів уже розроджується. Ось вона прицмокнула губками, відтворюючи хоч і сяк-так, а все ж досить правдоподібно звуки бою, які можна почути в щотижневих оглядах новин, а ось вона вже закидає своїми хлопавками головний вхід до пошти, готуючись зробити пролом, і вона таки зробила його, і намірилася пройти через розбиту операційну залу й пообгризати всі сходи, щоб уже ніхто не міг ні підійматися ними нагору, ні спуститися вниз. А її почету — тому, що за кулеметами, й тому, що приїхав в елегантних розвідувальних бронемашинах з намальованими на них гарненькими іменами на кшталт «Остмарк» чи «Судети», — їм усе було мало, і вони з гуркотом роз'їжджали в своїй розвідувальній броні перед поштою, туди-сюди, немовби дві допитливі юні дівчини, що навідалися оглянути замок, а замок іще на замку. Через це розбещені красуні, які звикли, що перед ними завжди всі двері навстіж, чимдалі втрачали терпець і раз у раз кидали погляди — сірі, мов свинець, пронизливі погляди того самого калібру — в усі приступні очам покої замку, щоб його каштелянів обсипало то холодом, то жаром і щоб вони не знаходили собі місця.

Одна з тих розвідувальних бронемашин — якщо не помиляюся, «Остмарк» — саме виїхала з Рітерґасе й знову рушила до поштамту, і цієї хвилини Ян, мій дядько, який уже досить довгенько лежав, мов неживий, вистромив у бійницю праву ногу й задер її, сподіваючись, що розвідувальна машина розвідає її й обстріляє або, може, над ним зглянеться якийсь заблуканий снаряд, чирконе йому литку чи п'яту й завдасть такої рани, яка дає змогу солдатові, надміру припадаючи на ногу, відступити.

Але довго тримати задерту ногу Янові Бронському було, мабуть, важкувато. Час від часу він мусив її опускати. Аж коли він перекинувся на спину й знов задер ногу, підтримуючи її обіруч під коліном, йому стало легше: тепер він міг довше і з більшою надією на успіх підставляти литку й п'яту під прицільний вогонь чи під заблуклі снаряди.

Я добре розумів Яна тоді, розумію його ще й тепер, але не міг я не зрозуміти й того, чому такий лютий був Кобиєла, коли побачив свого начальника, секретаря пошти Яна Бронського, в такій жалюгідній і розпачливій позі. Комендант одним стрибком підхопився на ноги, другим опинився біля нас, тобто над нами, дав волю рукам, схопив Янового костюмчика, разом з костюмчиком і самого Яна, підняв той оберемок, жбурнув його назад на підлогу, схопив знов, костюмчик затріщав, комендант ударив зліва, перехопив справа, замахнувся правою, відкинув ліворуч, ще встиг перехопити на льоту, хотів був звести лівий і правий кулаки в один великий і завдати ним могутнього удару Янові Бронському, моєму дядькові, гаданому Оскаровому батькові, але цієї миті щось задзвеніло, як ото дзвенять, мабуть, янголи на славу Господу, цієї миті щось просвистіло, як ото в радіо свистить ефір, цієї миті удар прийшовся — тільки не в Яна Бронського, удар прийшовся в Кобиєлу, цієї миті снаряд надумав утнути добрячий жарт, цієї миті цегла розреготалася на друзки, а друзки — на порох, тиньк обернувся на порохню, дерево знайшло свою сокиру, цієї миті вся ця кумедна дитяча кімната підскочила на одній нозі, ляльки в стилі Кете Крузе полускали, коник-гойдалка рвонувся з місця й був би аж-аж-аж який раденький скинути вершника, якби ж то на ньому хто-небудь сидів, цієї миті в іграшковому конструкторі склалося щось не так, а польські улани одночасно захопили всі чотири кутки в кімнаті — і цієї миті стелаж із іграшками нарешті перекинувся, й усі дзвіночки закликали своїм передзвоном до Великодня, а гармонька вереснула, а труба, певно, щось комусь протрубила, і все одночасно подало голос, немовби то лаштувався заграти оркестр: те кричало, те лускало, те іржало, те калатало, те тріскалося, те скреготало, те розліталося, те вищало, те верещало не своїм голосом і заривалося під самісінький підмурівок. Щодо мене, то я, як і личить трирічному малюкові, тієї миті, коли вибухнув снаряд, сидів у куточку янгола-охоронця дитячої кімнати, тобто під самісіньким вікном, і мені дісталась ота бляшанка, барабан. На новому Оскаровому барабані лише в кількох місцях полускався лак, зате в ньому не було жодної дірочки!

Коли я підвів погляд від свого новісінького, сказати б, щойно спеченого барабана, що сам підкотився простісінько до моїх ніг, то побачив, що мушу допомогти Янові Бронському. Він ніяк не міг скинути з себе важке комендантове тіло. Спершу я подумав, що Яна теж поранило, бо дуже вже природно він скиглив. Та, зрештою, коли ми вдвох відкотили вбік Кобиєлу, який стогнав так само природно, виявилося, що Яна зачепило тільки трішечки: бите скло подряпало йому праву щоку й другий бік долоні, оце й усе. Я швиденько порівняв Янову кров із Кобиєлиною і дійшов висновку, що в мого гаданого батька вона світліша, ніж у коменданта, чиї холоші на стегнах набули соковитого темного відтінку.

Щоправда, з'ясувати, хто розпанахав і вивернув навиворіт елегантного сірого Янового піджака, вже не можна було. Кобиєла чи снаряд? Хто пообривав плечі на піджаку, відчикрижив підкладку, пообтинав гудзики, порозпорював шви й повивертав кишені?

Прошу поставитись поблажливо до нещасного мого Яна Бронського, який спершу згріб докупи все, що витрусив з