Читати книгу - "Соловей"

Ізабель нагнулась і залізла всередину.

Ґаетан сів поруч і закрив брезентову завісу. Він не запалив лампи (чоловіки побачили б їхні силуети й почали б підсвистувати).

— Ізабель, — сказав він. — Я сумував.

Вона нахилилася до нього, а він обійняв і поцілував її. Коли все скінчилося, вона глибоко вдихнула.

— У мене повідомлення з Лондона для твоєї групи. Поль отримав його сьогодні о п’ятій вечора. «Ридання осінніх скрипок».

Вона почула, як він зітхнув. Було очевидно, що слова, які вони отримали по радіо від BBC, були шифром.

— Це важливо? — спитала вона.

Його руки ніжно гладили її обличчя. Ще один поцілунок. Цього разу сповнений суму. Ще одне прощання.

— Настільки важливо, що я маю негайно йти.

Вона змогла лише кивнути.

— Часу завжди обмаль, — прошепотіла вона. Кожну мить, яку вони могли провести разом, у них забирали. Вони зустрічалися, ховались по темних закутках чи брудних наметах, кохалися, але після цього вони ніколи просто не лежали й не розмовляли як коханці. Завжди хтось із них мусив іти. Щоразу, як він обіймав її, вона думала, що бачить його востаннє. І чекала, поки він скаже, що кохає її.

Вона невтомно повторювала собі, що це війна. Що він кохає її, але боїться цього, боїться втратити її, боїться, що коли відкриється, йому болітиме ще сильніше. Іноді вона навіть вірила в це.

— Наскільки небезпечно буде там, куди ти збираєшся?

Знову тиша.

— Я знайду тебе, — прошепотів він. — Може, я приїду в Париж, ми підемо в кінотеатр і освистуватимемо випуски новин, а тоді прогуляємося садами Родена.

— Як закохані, — сказала вона, спробувавши всміхнутися. Вони завжди казали таке один одному. Мріяли про життя, яке, мабуть, уже неможливо повернути.

Він торкнувся її обличчя так ніжно, що їй на очі навернулися сльози.

— Як закохані.

За останні півтора року, відколи градус війни зріс і агресія нацистів посилилася, В’янн знайшла і сховала в притулку тринадцятеро дітей. Вона прочісувала околиці, виконуючи вказівки Фонду допомоги дітям. Матінка зв’язалася з Американським об'єднаним єврейським комітетом із розподілення фондів — єврейською доброчинною організацією в Сполучених Штатах, яка рятувала дітей з єврейських родин. Вони виводили В’янн на дітлахів, які потребували допомоги. Іноді матері з’являлися просто на її порозі. Вони плакали й у відчаї благали врятувати малюків. В’янн не відмовляла нікому, хоч постійно була нажаханою.

Теплого червневого дня 1944 року, за тиждень після того, як Альянс висадив понад сто п’ятдесят тисяч солдатів у Нормандії, В’янн стояла у своєму класі в притулку, дивлячись на втомлених дітей за партами. Звісно ж, вони були виснаженими.

За останній рік бомбардування майже не припинялися. Повітряні атаки були такі регулярні, що В’янн уже не відводила дітей у підвал щоразу, як уночі лунала сирена. Вона лишалася з ними в ліжку та обіймала, поки все не припинялося.

Хоч це ніколи й не припинялося надовго.

Вона плеснула в долоні, щоб привернути їхню увагу. Може, гра збадьорить їх.

— Знову повітряна атака, мадам? — спитав Еміль. Йому вже було шість, і він ніколи не згадував про маму. Коли його про неї питали, він казав, що вона «померла від хвороби». Він узагалі не пам’ятав, що колись його звали Жан-Жорж Руаль.

Як не пам’ятав, ким він був раніше, і п’ятирічний Даніель.

— Ні, це не атака, — відповіла вона. — Як на мене, тут дуже спекотно. — Вона потягла за свій комір.

— Це тому, що вікна зачинені, мадам, — сказала Клодін (колишня Бернадетт). — Матінка каже, вона як копчена шинка у своєму вовняному вбранні.

Діти засміялися.

— Це краще, ніж мороз, — зауважила Софі, й усі закивали на знак згоди.

— Я тут подумала, — сказала В’янн, — сьогодні хороший день для…

Не встигнувши договорити, вона почула гуркіт мотоцикла надворі, а за кілька секунд — кроки, що гучно відлунювали в коридорі.

Усі завмерли.

Двері класу відчинилися.

У кімнату зайшов фон Ріхтер. Він підійшов до В’янн, зняв кашкет і затис його під пахвою.

— Мадам, — сказав він. — Ви не могли б вийти зі мною в коридор?

В’янн кивнула.

— Хвилинку, діти. Почитайте тихенько, поки мене немає.

Фон Ріхтер боляче схопив її за руку й витяг на подвір’я. Поруч дзюрчав порослий мохом фонтан.

— Я тут, щоб спитати про вашого знайомого. Генрі Наварра.

В’янн щосили намагалася тримати себе в руках.

— Про кого, штурмбанфюрере?

— Про Генрі Наварра.

— А, так. Власник готелю. — Вона стисла долоні в кулаки.

— Він ваш друг?

В’янн похитала головою.

— Ні, штурмбанфюрере. Я просто знаю його. Це маленьке містечко.

Фон Ріхтер сканував її поглядом.

— Якщо ви брешете мені про таку дрібницю, цікаво, про що ще ви мені брехали?

— Ні, штурмбанфюрере…

— Вас бачили з ним. — Його подих тхнув пивом і беконом, а очі звузилися.

«Він уб’є мене», — подумала В’янн. Вона була дуже обережною, ніколи не кидала йому виклик, ніколи без потреби не дивилася в очі. Але останнім часом передбачити його дії було складно.

— Це маленьке місто, але…

— Його заарештували за допомогу ворогові, мадам.

— О, — усе, що вона змогла вимовити.

— Я ще поговорю з вами про це, мадам. У маленькій кімнаті без вікон. І повірте, я виб’ю з вас правду. Я дізнаюся, чи ви працюєте з ним.

— Я?

Він так стис її руку, що мало не зламав її.

— Якщо я дізнаюся, що ви були в курсі, я допитаю ваших дітей… ретельно… а тоді відправлю вас до в’язниці у Френі.

— Не чіпайте їх, благаю вас.

Вона вперше просила його про щось: від відчаю в її голосі він завмер. У нього пришвидшилося дихання. Його блакитні очі заблищали від збудження. Більш ніж півтора року вона поводилась у його присутності якомога тихіше, ніколи не привертала його уваги, ніколи не казала нічого, крім «так», «ні» та «штурмбанфюрере». І от усе зійшло нанівець. Вона виявила слабкість, і він це помітив. Тепер він знав, як завдати їй болю.

За кілька годин В’янн опинилася в кімнаті без вікон у нетрях мерії. Вона сиділа рівно, учепившись у підлокітник так сильно, що аж побіліли кісточки на руках.

Вона сиділа на самоті досить довго та обмірковувала, що їй найкраще казати. Що їм відомо? У що вони повірять? Чи видав її Генрі?

Ні. Якби вони знали, що вона підробляє документи і ховає дітей євреїв, її уже заарештували б.

Двері зі скрипом відчинилися, а тоді знову зачинилися.

— Мадам Моріак.

Вона підвелася.

Фон Ріхтер повільно обійшов її, буквально пожираючи поглядом. На ній була блякла полатана сукня й черевики-оксфорди на