Читати книгу - "Алтин-толобас"

Ніколас, якому не надто лагідно витирали хусточкою закривавлені губи, зніяковіло кинув погляд на мимовільних свідків цієї африканської сцени й побачив, що молоденька секретарка широко-широко розплющила очі, а друга, платиноволоса, прибрала руку від кнопки і подає йому якісь знаки: шепоче щось, киває — ніби як підбадьорює чи навіть підганяє. В розумінні чого, власне?

Він перевів погляд на Алтин. Така маленька, а така небезпечна і невибачлива. Легкодухо промимрив:

— Як же ми з тобою будемо?..

Хотів сказати «далі», та не договорив, бо вона сама сказала — йому нема вибачення. Ніякого «далі» в них бути не може. Ця думка раптом здалася йому абсолютно нестерпною.

Відповідь прозвучала несподівано. Можна сказати навіть, загадково.

Алтин оцінююче оглянула всі два метри Ніколасового зросту, похитала головою й зітхнула:

— Так, це буде непросто. Та нічого, як-небудь пристосуємося.

Ніколас вирішив, що недочув або ж — через свою зіпсованість та надмірну уяву — невірно зрозумів, але позаду пролунало чмихання.

Молоденька секретарка хихотіла в долоньку. Зате друга дивилася на довготелесого магістра й маленьку брюнетку з дивним виразом, водночас мрійливим і сумним.

Алтин взяла Фандоріна за руку:

— Гаразд, Ніко, годі публіку розважати. Їдьмо додому.

Він ішов за нею по коридору, намагаючись робити кроки покоротші, й міркував, що ж там було за слово таке, в листі Корнеліуса? Єдине, котре не збереглося. «Отодвинь книгу и…»

Відсунь — і що?

ДОДАТОК:

Лімерик, написаний Н. Фандоріним два місяці по тому, в день одруження:

Птахам перелітним не спиться,

Щоб вчасно із Півночі змиться.

Та я ж не гусак,

Тікати отак.

На біса мені заграниця?

Розділ шістнадцятий

Кінь на чотирьох, та й то спотикається. Мішок золота. Amour impossible, або зірка в болоті. Родоначальність російських Фандоріних. Відсунь і…

Недаремно гнав капітан фон Дорн доброго коня галопом по темних вулицях, недаремно терзав благородного текінця шпорами й хльоскав нагайкою. Устиг до самої побудки й особисто перевірив готовність кожного мушкетера. О пів на п'яту чотири плутонги, всі сто двадцять чотири чоловіки стояли у дворі квадратом. У світлі смолоскипів блищали ребристі шоломи й леза алебард. Корнеліус розміркував, що мушкетів сьогодні в караул краще не брати — все одно, як би не обернулось діло, стріляти в Кремлі не можна, а от пустити в хід древка алебард можливо й доведеться.

Сніданок — кружка гарячого збитню й по два пироги — солдати з'їли, не виходячи зі строю, тому що будь-якої хвилини міг прибігти посланець із боярського терема. Простояли так годину, почали мерзнути. Фон Дорн відпустив два плутонги грітися. За чверть години повернув у двір, дав погрітися решті. Сам холоду не відчував — усе-таки не стояв на місці, походжав по двору. І хвилювався, чим далі, тим сильніше. Відбувалося щось незрозуміле.

О сьомій ранку не витримав, пішов на боярський двір довідатися, що стряслось. Чи не проспав, бува, канцлер велике діло?

Ні, Артамон Сергійович не спав. Капітан знайшов його в кабінеті, де Матфеєв та Іван Артамонович, обидва у візерунчастих каптанах, під якими побрязкували кольчуги, сиділи біля столу і, судячи з похмурих облич, вели якусь непросту розмову.

— А, капітан, — обернувся до фон Дорна, що просунувся в двері, боярин. — Я про тебе й забув, не ображайся. Служби тобі сьогодні не буде. Відпускай своїх солдатів. Потім сюди приходь, говорити з тобою буду.

Спантеличений, Корнеліус повернувся до роти, звелів усім іти до казарми, та про всяк випадок триматися купно, по плутонгах. Ну, як передумає боярин?

Коли повернувся в хороми, Артамон Сергійович був уже сам.

Говорив коротко, насуплено:

— Уночі вороги мої зібрали Думу без мене. Ще тіло государеве лежало неприбране. Таїсій, пес латинський, замість того щоб молитви над померлим читати, таємно розіслав гінців по ближніх боярах. Васько Галицький та Сонька говорили з кожним. Кого влестили, кого пристрахали. Чимало з тих, кого я за союзників держав, переметнулися. Воно і зрозуміло — слабка влада боярам солодша від сильної. При мені б не забалували… Тепер усе. Царем поставили Федора. Ухвалили відняти в мене велику печать, Стрілецький і Малоросійський прикази, а ще Аптекарський — це, мабуть, щоб государя не отруїв чи чаклунським зіллям не начастував. — Матфеєв гірко посміхнувся. — Посольські діла поки що за мною залишили. Не через місяць, так через два відберуть і їх. Пошлють воєводою куди-небудь у Царевококшайськ, а там, далеко від Москви, й зовсім доб'ють. Ось так, Корнію. Треба було не пристойності додержуватись, а ще вчора, над смертним ложем государевим, їх за горлянку брати. Кінь на чотирьох, та й то спотикається.

Фон Дорн стояв струнко, вникав у зміст страшної звістки. Високо сяяла зірка Артамона Сергійовича, та взяла і враз погасла. Його на заслання, а куди тих, хто йому вірно служив? Добре ще, коли назад у полк заженуть.

— Більше тобі перебувати при мені нема нащо, — сказав Матфеєв, ніби підслухавши Фондорнові думки, — пропадеш ні за цапову душу. Служив ти мені справно, за це ось тобі нагорода: відпускна грамота, щоб їхати з Російського царства безперешкодно куди побажаєш, і мішок червінців. Що мені тепер золото? Все одно на казну відпишуть. Паняй, капітане, поки не пізно. Вчора відбули шведські купці, шлях їхній на Ревель. Сани в них, навантажені товаром, повільні. Доженеш легко. Ну, цілуй руку і прощай. Не поминай Артамона Матфеєва лихом.

До зали із кабінету Корнеліус вийшов, утираючи сльози. Мішок був відрадний, важкий. Судячи з місткості — лежало в нім аж ніяк не менше тисячі золотих.

З венеціянського крісла назустріч капітанові підвелася легка постать — Олександра Артамонівна, Сашенька!

— Мені все відомо, — рвучко пошепки заговорила боярська дочка. — Батенько говорили. Їдеш? Що ж, дай тобі Бог, Корнію, щастя знайти. А я так і знала, що нам з тобою не судилося. Раніше я вельми високо літала, тепер ось униз упаду, об землю розіб'юся. Прощай, mon amour impossible[22]. По-своєму ж так і не скажеш, соромно.

Сашенька обхопила високого мушкетера за шию, швидко поцілувала в губи, і перш ніж розгублений Корнеліус устиг відповісти на обійми, вибігла із зали геть.

До себе фон Дорн повертався в глибокій задумі.

Головним тут було не слухатися серця, бо воно, дурне,