Читати книгу - "Вигнання з раю"

у цих степових краях і водночас сповиті були незбагненністю. Всі славетні історичні тайнощі, як то: елевсінські містерії, чорні меси ніколаїтів, змови карбонаріїв, зібрання франкмасонів, мальтійських рицарів і членів Ротарі-клубу — не що інше, як дитячі іграшки в порівнянні з нерозгаданістю характеру діяльності тітки Ялосовети.

Бо тітка Ялосовета, не ховаючись, цілком одверто, стосуючи найпростіші, сказати б, найжиттєвіші способи, зводила кінці з кінцями, відділяла грішне від праведного, надолужувала прогаяне, відновлювала втрачені надії, підпирала розхитані авторитети, рятувала потопаючих, помагала виринаючим, заповнювала порожнечі й прогалини, які з невідомих причин утворювалися в колгоспному плануванні, латала пробоїни, затикала дірки, помагала підраховувати можливості, мобілізовувала внутрішні резерви. Це був такий собі пересувний держплан районного масштабу, головпостачзбутообмінодопомогорятунок, який переливав з пустого в порожнє, примудряючись щоразу урвати для себе крапелиночку, хоч, здавалося б, де ж вона візьметься в пустому й порожньому?

Скажуть: а де ж був народний контроль? О, він передовсім повинен стежити за тим, щоб нікуди не поділося те, що погано лежить, і вчасно здіймати тривогу, коли воно зникає. Тітка ж Ялосовета ніколи не зазіхала і не посягала на те, що погано лежить. Навпаки, вона мовби ще й додавала до тої «мала купа — дайте ще!». Вона собі їздила по району довгеньким візком, запряженим маслакуватою кобилою, міняла в колгоспах борошно на пшеницю, комбікорм на кукурудзу, олію й макуху на соняшники, вощини на мед, міняла на умовах взаємовигідних, вибирала саме такий час, коли в людей траплялися перебої то з тим, то з тим промисловим продуктом, і тітку Ялосовету скрізь радо стрічали, її заготовецько-міняльні таланти ціновано й шановано, сама ж особа її набувала характеру мало не легендарного.

Не доярка, не ланкова, не механізатор і не організатор легендарні, а тітка Ялосовета? Що за дивний район?

Але ж згодьтеся: механізатори й організатори є скрізь, а тітка Ялосовета тільки в цьому районі і при тому одна-єдина. Ні від кого не переймала своїх талантів, нікому й не передавала. Мала чоловіка Юхима, мала п’ять дочок, але не нав’язувала своєї професії нікому. Чотири старші дочки були вже одружені. Тітка Ялосовета, загинаючи пальці, перелічувала: «Одна за інженером, друга за офіцером, третя за депутатом, четверта за якимсь кандидатом. Усі втекли — материні дочки! А п’ята батькова — та зостанеться».

Дашунька, найменша, справді була «батькова», хоч вродою, здається, більше схожа була на матір, принаймні ті, хто пам’ятав тітку Ялосовету ще просто Ялосоветою, так вважали, при цьому мрійливо закочували очі під лоба і зітхали: «Ох і було ж, та й було!» Але до жіночих таємниць слід ставитися з належною повагою, тому ми не станемо тут вести любовні розслідування останніх тридцяти років, надто що нас більше цікавить Дашунька, а вона ж, як твердить сама тітка Ялосовета, донька не материна, а батькова.

Ялосоветин чоловік Юхим Порубай (це прізвище носила й сама Ялосовета, але ніхто ніколи не цікавився її прізвищем, через те й не здогадалися у Веселоярську, що Дашунька Порубай — це донька славетної тітки Ялосовети), на відміну від своєї дружини, обрав собі заняття, що навіки прикувало його до рідних Порубаїв, до того самого місця, до колгоспної ферми. Юхим завжди щось доглядав: то телят, то коней, то жеребців, то бугаїв. Скільки пам’ятав себе, завжди хотілося йому проникнути в темні душі тварин, ще малим плакав, бачачи вбиту пташку або безжальні собачі гони за нещасним зайчиком. Удома в Юхима, вже коли й прийшов з фронту, був шановним батьком багатодітного сімейства, — завжди підгодовувалося то жовтодзьобе кібченя, що випало з гнізда під час бурі, то однокрилий лелечка, що не зміг полетіти у вирій, то їжачок, якого передчасно хтось пробудив од зимової сплячки. Коли Юхим ішов селом, його завжди супроводжували бездомні пси або здичавілі нічийні коти. Він залюбки присідав посеред вулиці, починав розпитувати покудланого рябка, хто він і звідки, і собака дивився на цього доброго чоловіка розумними сумними очима і мовби хотів сказати, що немає на світі нічого, що б він не зробив для Юхима. Любив Юхим бесідувати й з котами, дивитися, як неблимно втуплюються вони йому в очі, як уважливо розставляють свої вуса і похитують, мов небаченими якимись антенами, сторч поставленими хвостами.

Дашунька перейняла від батька залюбленість у безмовний тваринний світ і тому серед майбутніх зоотехніків у академії була одною з тих небагатьох, хто вибрав собі фах за покликанням, хоч ніхто їй і не вірив так само, як ніхто не вірив попервах у Веселоярську. Якби ж знали, що вона Юхимова дочка, та ще якби знали й самого Юхима, тоді, може, й… Але сказано вже, що в районі знали тільки тітку Ялосовету, бо належала до людей рідкісних. А Юхим що? Звичайний колгоспний бугаятник. Чоловік, щоправда, показний: хоч не високий, але тілистий, тугий, щоки в рум’янцях, чуб і вуса вже білі, але брови чорні й густі і під бровами очі теж чорні-чорні й молоді такі, ніби у вісімнадцятилітнього. Та хіба мало в нас у степах таких бровастих і окатих? Але ж бугаятник! Ще коли б звався, скажімо, завсектором племінних бугаїв або вченим секретарем відділення бугайознавства, тоді б до Юхима міг виникнути інтерес, а так… І потім, що таке бугай? Низьке, важке, неповоротке, вперте й зле, корида в українських степах немодна. Культу бика, як у древніх крітян чи в єгиптян, тут не існувало, виконував тут бугай найпримітивніші функції самця, — то яка ж тут особлива слава для того, хто доглядав цих істот?

Одразу по війні Юхим був жереб’ятником, себто доглядав жеребців. З жеребцями чоловікові ніби й веселіше, жеребець серед інших представників цієї статі, може, найдосконаліше збудований, коло нього й сам почуваєшся кращим, чи що. Але в ті тяжкі роки доводилося в страшенному поквапі відновлювати поголів’я, а жеребці були не дуже вгодовані (бо чим?) і дрібненькі. Юхимове серце не витримало наруги над тваринами, і він перейшов у бугаятники. Може, й не пішов би, але до бугаїв присмоктався чоловік нечесний, якого конче треба було замінити. На кожного бугая давали по десятку яєць на день, так той бугаятник яйця збирав та відправляв із жінкою на базар, а одним жовтком обмазував пірцем бугаячі морди, ніби вони заїдалися. Та намазував так далеко од рота, що бугай не міг злизати жовток, хоч як висолоплював язика. Цього вже Юхим не міг стерпіти. За бугая ж справитися не можеш, то яке маєш право поїдати належний йому раціон!

Сам Юхим не те що обкрадав бугаїв — увів для них додаткове харчування